Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Виходить, не розучився…

— Що? — спитав Василь Кузьмич.

— Чули, як я заричав? Цього мене навчив дід. Він казав: “Коли зможеш так заричати, ні тигр, ні барс тебе не чіпатимуть, утечуть”.

— Секрет племені? — пожартував Василь Кузьмич і, одразу посерйознішавши, додав: — Ви врятували мені життя, спасибі.

— Ні, це завдяки вам ми з дичини перетворились на мисливців, — відповів Румі. — Якби ми не вийшли на слід, звір міг би несподівано стрибнути. Барс або дуже голодний, або поранений. Інакше він не спустився б з гір і тим більше не полював би на людей.

Василь Кузьмич подивився вгору на високі скелі, де, шукаючи поживи, бродять киїки й архари[1] і панують барси та орли. Він перевів погляд на Румі і вперше помітив, як зовнішній вигляд цього чоловіка відповідає навколишній природі — пильно примружені очі і смаглява шкіра, гнучкий легкий стан, нахилений вперед. От тільки хвороба вже позначилася на ньому.

“Місце, де живе людина, прив’язує її до себе і накладає свій відбиток, — думав Василь Кузьмич. — Раніше так було завжди. Але тепер печать професії сильніша від печаті місцевості. Цей процес зачіпає навіть інтимні сторони характеру, стирає національні риси. Добре це чи погано, коли робота, яку виконує людина, поступово стає найважливішим і визначальним у ній?..” Його пробудив від думок оклик Румі. Над ними пролітав величезний птах. Він важко махав крилами, несучи в пазурах якусь здобич.

— Дужий птах, одначе! — захоплено сказав Румі. — Це орел-ягнятник. Молодого архара взяв. У повітрі нікому не хоче поступитися владою. На літак нападає…

Румі замовк, нахилився, підняв кілька камінців:

— А тут, одначе, є виходи мідної руди. Треба ці місця на карті позначити.

Василь Кузьмич розгорнув нотатки Сейкіла.

“…І земля стає жовтою, і камені починають блищати інакше. Ти проведеш там ніч, і дика людина з гір проведе її поруч з тобою, невидима тобі…”

— Румі, дивись, що пише Сейкіл.

Румі нахилився до Василя Кузьмича. Вчений не сумнівався: зараз його супутник скаже, що треба стати на ночівлю. Сам Василь Кузьмич добре-таки притомився, і слова Сейкіла його цілком влаштовували:

“…Шлях свій ти продовжиш за годину до світанку, — писав Сейкіл. — Зійдеш на гору. Там побачиш галявину. Роздягнись і голий повзи по траві не оглядаючись, але пам’ятай про того, хто стежить за тобою. І тільки-но перші промені сонця торкнуться трави, загоряться краплинами крові ягоди. Їж їх, коли тобі дозволить господар — дика людина гір. Їж, як їсть архар, не зривай руками. Їж, скільки зможеш. Потім ще збери і візьми з собою на три дні. В цей час нічого, крім ягід, не їж, і хвороба твоя відійде назавжди…”

Румі швидко знайшов неглибоку печеру. Зібрали сухого хмизу і розпалили багаття. Вчений одразу заснув і не чув, як довго крутився Румі, намагаючись знайти таку позу, щоб хоч трохи вгамувати біль.

Розбудив Василя Кузьмича стогін. Він трохи підвівся на лікті, озирнувся. Багаття горіло тихим, рівним полум’ям. Стогнав уві сні Румі. Великі краплини поту виступали на його лобі.

“Бідолаха, — подумав Василь Кузьмич. — Стримувався, не стогнав цілий день”.

Він торкнувся рукою чола Румі, гарячої вологої шкіри. “Сам собі нашкодив цією мандрівкою, — подумав учений. — Таке напруження нервів і м’язів не може не датися взнаки. Добре, що мандрівка вже скоро скінчиться”.

…Василь Кузьмич і Румі рушили в путь. Стежку ледве можна було помітити по незначних прикметах: яскравіше блищав стертий камінь, нижча трава здавалася темнішою… Нарешті підйом закінчився, почалося широке плато.

— Тут, — прошепотів Румі і почав роздягатися.

Василь Кузьмич тільки плечима знизав: мовляв, роби як знаєш, але сів на траву поруч з ним. Тривога супутника передалася йому. Він знову чув хрускіт гілок, відчував чийсь погляд. Трава була мокра од роси, крізь одяг проникав холод. Попереду Василя Кузьмича безшумно повз по траві, мов нічний хижак, Румі. Його мокра шкіра блищала, наче луска. Вони перепочили не більше як п’ять-шість секунд і знову поповзли. Перше рожеве проміння пробилося крізь листя, пробігло по траві, і коли Румі розвів рукою кущі, блиснули криваві краплинки. Можна було подумати, що він поранив руку і на кущі бризнула кров.

Румі зробив кілька швидких рухів і почав зривати ягоди губами й їсти їх. Василь Кузьмич кілька секунд спостерігав цю комічну картину випасу, потім рішуче підвівся, зірвав кілька ягід і покуштував.

Його губи скривила гримаса, і він весело зареготав. Учений бачив здивовані осудливі очі Румі, але спинитися не міг: сміх переходив в істерику. Він схлипував, намагаючись вимовити якесь слово, але звуки зливались, і нічого не можна було розібрати. Нарешті перший заряд було витрачено, і Василь Кузьмич промовив крізь сміх, який душив його:

— Суниці!

Румі, що все їв ягоди, здивовано подивився на нього.

— Так, так, звичайні суниці. І за ними йти на Памір? — Василь Кузьмич нарешті справився з другим приступом сміху і сказав: — Велике відкриття! У кожному довіднику лікарських рослин сказано, що суницями лікують шлункові захворювання, в тому числі й виразки. Природно, лікування триває роками і не завжди дає бажані наслідки. Ну й насміявся з нас ваш предок! Дотепна людина Сейкіл.

Румі спокійно їв ягоди.

— Та годі вам, Румі! Час рушати назад. Згадуватимемо цю експедицію як забавний анекдот, розказаний з допомогою стародавнього гумору. Ходімо!

Та минуло ще близько години, поки Румі наївся ягід і нарвав їх у кошик на три дні дороги, як радив старий Сейкіл. Василь Кузьмич посміювався з нього й у місті, але чим більше часу минало, тим серйознішим ставав учений.

[1] 1 Киїк — гірський козел, архар — гірський баран.