Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Розповідай.

— Кінчаю складання шостої карти. П’ять попередніх ти бачив. Потім почнемо свердлити. Виходить взагалі цікава штука — всі передбачення, крім того, що стосується урану, здійснюються. Отже, треба шукати поправку на ікс.

“Він і говорить моїми словами. І діє так, як я. Але набагато швидше. Ну що ж, потужність і надійність системи. Коли б у мене був такий мозок і швидкість мислення, я б, може, теж не витрачав марно часу”. Спитав:

— Цікава робота?

— Так, дуже, — відповів сигом. Було видно, що йому приємно говорити про свою роботу з тямущою людиною. — А потім я зроблю узагальнення для групи планет із надлишком пісків.

“Саме так я й хотів зробити”.

— Та головне не в пісках, а в осі обертання планети і в тиску. Ось формули.

Павло Юрійович дивився на формули, які спалахували на стіні, і думав: “У ньому лишиться мій метод роботи, моя пам’ять, специфіка вирішення проблем. А може, і дещо більше. Що я таке? Оце хворе, вмираюче тіло чи досвід, записаний у нервових клітинах? Коли я втрачаю свідомість, тіло живе, проте це тільки тіло, а не Павло Юрійович Кадецький — особа, вчений, людина. Отже, “я” зникне, як тільки стане неможливо дістати дані, записані в сірій речовині мозку. Але їх можна записати і в мозок сигома. Чи означає це перенести в нього моє “я”?

Формули спалахували і гасли, зрозумілі їм обом, як літери рідної абетки. Точно так описав би залягання пластів і він, Павло Юрійович. Правда, виконати цю роботу він не зміг би й за триста років. Вчений розхвилювався, стало важче дихати.

“Ні в якому разі не хвилюватися”, — наказував лікар. Дурниця! Нащо тоді жити?

Екран погас. Павло Юрійович дивився на сигома, на його нестаріюче обличчя: “Чого я ще жду? Щоб у ньому залишився весь я? З моїми турботами? Але ж це неможливо. Та й чи потрібно?”

Він підвівся на ліктях, щоб вдихнути більше повітря, і не зміг. Те, що впало на ліжко, було вже не Павлом Юрійовичем, а тільки тілом, з якого відходило життя.

…Сигом нахилився над тілом, склав йому руки на грудях, викликав лікаря. Йому здалося, що він утратив частину свого світу. Він прощався з Павлом Юрійовичем, як прощався б з частиною самого себе, із своєю молодістю. Більше йому нічого було робити в цьому домі.

Сигом вийшов і, ввімкнувши гравітатори, піднявся у бліде ранкове небо. Він думав:

“Тільки з ним я б міг порадитися по шостій таблиці. Тепер все треба вирішувати самому. І може, щоб знайти поправку на ікс, треба врахувати те, що, як мені здається, не має ніякого відношення до залягання пластів. Наприклад, зміну радіації в різні історичні епохи…”

“Щоб швидше виконати цю роботу, побудую у себе додаткові органи зору, вмонтую систему лічильників радіоактивності. Вони мають бути дуже чутливі…”

“Насамперед треба відвідати Володю. Судячи з його надто бадьорого листа, щось у нього не клеїться. Мабуть удома: Віра — дуже вередлива жінка, а у Володі не вистачає чуйності…”

Сигом утворив навкруг себе захисну оболонку і взяв курс на штучний супутник, де жив Володя…

ЗУСТРІЧ

Фантастичне оповідання

Світні конуси наближалися. Тепер од землян їх відділяв тільки струмок з вируючою фіолетово-червоного рідиною.

Майже одночасно всі четверо космонавтів відчули поколювання у скронях і потилиці, ніби від слабкого електричного струму. Поколювання повторювалось у певному ритмі, зростало…

— Вони почали передачу, — сказав Светов і подумав: “Це мислячі істоти або машини, якими керують на відстані. Нам треба порозумітися з ними або з тими, хто їх послав, і насамперед показати, хто ми такі…”

Він простяг руку з пістолетом у напрямку темної скелі. Вузький пучок сліпучо-білих променів вирвався з дула, і скеля перетворилася на хмару пари.

Тієї ж миті руки землян ніби закам’яніли. Важко було зігнути й розігнути пальці.

“Це їхня реакція, — зрозумів Светов. — Вони вживають заходів, щоб ми не завдали їм шкоди”.

Поколювання у скронях і потилиці ставали дедалі неприємніші, болючіші. Ще кілька хвилин — і можна загинути… Що робити?

Зібравши всі сили, всю волю, Свєтов розслабив пальці, випустив пістолет. І враз відчув деяке полегшення. Поколювання було вже не таке болюче. Він міг рухати руками.

Піднявши з ґрунту гострий блискучий камінь, Свєтов прив’язав його до трубки ручного енергобура. Вийшло щось схоже на первісну сокиру. Потім він попрямував до дивовижних безлистих дерев, що росли на березі струмка. Застукала сокира. Свєтов очистив стовбури від гілок і зв’язав їх.

— Нащо він це робить? — запитав Вадим у Роберта.