Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дальничани завели їх у круглу кімнату, де стояли ліжка.

Нарешті господарі попрощались і пішли.

— Подумаємо про щось веселе, — сказав Свєтов, і всі зрозуміли: не видавати своїх думок дальпичанам. Але як порозумітися й оцінити становище?

— Езопова мова, — запропонував Свєтов, і всі погодилися: цього шифру дальничани не зрозуміють.

Адже люди не будуть при кожному вислові чи імені згадувати все, що криється за ними. Кілька слів, що здадуться іншим не дуже важливими, людям скажуть багато.

— Бійтеся данайців, що приносили дари, — почав розмову Роберт.

Його очі були холодні. В них не відбивалися спогади.

Всі обернулися до Кіма — що скаже він? Кім промовив, розтягуючи слова у властивій йому манері:

— Нехай рада мудрих вирішує без Катіліни. Катіліна думатиме.

Кім любив вдавати з себе простака. Особисте рішення він зберігав для критичного моменту.

— Зачекати і знайти ахіллесову п’яту, — запропонував Вадим і осудливо глянув на Кіма. — А потім — штурм.

— Коли муха бачить орла, то дивується: яка велика муха! Чи зможе вона знайти в орла ахіллесову п’яту? І чи неодмінно орел полюватиме за мухою? Як казали древні римляни: орел не ловить мух. Чи не має він інших намірів? — ось що треба з’ясувати, — нарешті промовив Кім.

— Пам’ятаєте. Поліфема? — запитав Свєтов і замовк, зморщивши лоба.

Важка сонливість рантово навалилася на нього, на всіх. Вони намагалися чинити опір, але постіль вабила. Огортав солодкий туман. Тиха музика паморочила голову.

— Казка про сплячу красуню, — промовив Свєтов не те, що хотів.

Його вже ніхто не чув. Земляни спали. Не витримав і Свєтов.

Перший прокинувся Роберт. Розплющив очі і побачив, як біля стіни невідомо звідки виринув Ат. Підійшов до Свєтова, навіть не підійшов, а підплив, ледь торкаючись підлоги, нахилився над космонавтом. Роберт важко дихав, прикидаючись, ніби він спить. “Чи не розкриється таємниця?” Дальничанин стояв біля Свєтова і раптом зник, зайшов у Свєтова… Роберт важко звівся, ноги тремтіли. Спробував ступити крок — й знову сів. Побачив, як од Свєтова віддалилася пульсуюча вогняна кулька, підлетіла до стіни і зайшла в неї.

— Свєтов! — крикнув Роберт.

Відчайдушно рвонувшись, насилу піднявся з ліжка. Ноги стали чужі, несли не в той бік. Він підійшов до Свєтова, почув його рівне дихання.

“Може, приснилось?” — Роберт розгублено всміхався, згадував і не міг згадати. Погляд упав на двері, і толі раптово прийшло рішення. Зрештою, чим він ризикує? А виграти може багато. Адже він не спить наперекір дальничанам. І опинився біля дверей теж не за їхнім бажанням. Чи зможе він захопити їх зненацька, побачити те, чого вони не хочуть показувати?

Він штовхнув двері, сподіваючись опинитись в коридорі. Але перед ним був фіолетовий ґрунт планети, безлисті рослини.

“Сон чи не сон?” Ущипнув себе — боляче. Він ступив кілька кроків і побачив світну постать. Таку, які бачив на березі струмка. Куб став пірамідою, потім утворилась сяюча куля. Тонке, мов голка, проміння потяглося од кулі в одному напрямку, до ґрунту. Раптом куля зменшилась, погасла, стала напівпрозорою. А на тому місці, де падало проміння, утворилися якісь живі істоти. Вони швидко переміщались на невеликому майданчику, не виходячи за його край. “Здається, я присутній при досліді, — подумав Роберт, і в нього виникли невеселі думки: — Ми всі присутні при досліді. Присутні чи беремо участь? І в ролі кого?”

“Чи не для того куля й утворила їх? — запитав себе Роберт. — Адже й ми у своїх лабораторіях вирощуємо мікроорганізми, щоб мати інформацію про світ, в якому вони живуть. Для них — це життя, для нас — дослід. Але куля робить це інакше. Ми культивуємо життя, вона, здається, викликає його порціями опромінювання. Чи не в цьому криється відповідь, якої всі ми добиваємось?”

Майданчик, на якому метушилися маленькі істоти, поступово мінявся. З’явилася рослинність, схожа на лишайник. Ґрунт потріскався, виросли горби, де виднілися пори. З них викочувались і знову зникали живі грудки. Павутиння променів, що. тяглося до кулі, наче до павука, дедалі густішало. Куля дуже швидко збільшувалась. Вона стала значно більшою, ніж на початку досліду.

Істоти, напевне, її не помічали. Та ось куля заіскрилася, вдарила пучками світла по майданчику. Істоти зникли. розтанули в промінні. Закрутилися невеликі вихори, і куля зникла…

Даремно Роберт роззирався. Фіолетова пустиня і будівля, з якої недавно вийшов, — от і все, що він бачив. Робертові нічого не лишалось, як повернутися до товаришів. Він підійшов до дверей…

Усі прокинулись одночасно — бадьорі, бо добре відпочили. Супився лише Роберт, згадуючи, чи справді, чи тільки у сні бачив він дальничанина, що схилився над Свєтовим.

Люди вже не дивувалися раптовій появі дальничан.

— Хочете, поведемо вас у гості до одного з наших учених, — запропонував Ул.

— Дякуємо. Ми приймаємо ваше запрошення, — відповів Свєтов.