Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пройшло?

Я ствердно кивнув. Що зі мною діється? Так можна й збожеволіти.::

“Зажди, — сказало мені третинне. — А згадай-но, що таке божевілля, в чому воно виявляється”.

Мене охопив жах. Серце закалатало, виштовхуючи потоки крові в артерії. Залози виділили адреналін, щоб звузити судини й прискорити кров’яний рух, обмити всі ділянки тканин, забезпечити їх киснем і залізом, привести в етап бойової готовності. Залишки переробленої вологи виступили холодним потом…

Невже доведеться згадувати, що таке божевілля? Згадувати — значить переживати. Тільки не це, тільки не це…

— Ходімо! Вони чекають, — Петро взяв мене за руку й повів.

Я був дуже йому вдячний за те, що він відвернув мене від кошмарів третинної свідомості.

Ми пройшли під тентом і вийшли на вузьку стежку між розпластаними, розімлілими од спеки тілами. Це було схоже на тюленяче лігвище.

Вгорі, по набережній, ходили довгоногі фарбовані дівчата, горланили патлаті, з липучими поглядами чоловіки, шастали й грали в м’яча атлетичної будови юнаки. У кожної людини тут дуже часто змінювалася хода: в’яла, розхлябана, вона різко переходила в пружну й хижу чи швидку та бадьору (коли людина йшла до води). Я спостерігав, як ліниво підводились люди, як обережно ступали по гальці й внутрішньо вищали щоразу перед тим, як пірнути. Раптом мене охопив неспокій, стиснуло горло. Я мав про щось дізнатися. Про щось дуже важливе…

— Зачекай, — сказав я Петрові. — Пірну.

— І я! — весело вигукнув мій супутник.

Переступаючи через ноги, руки, лежаки, рушники, кошики, ми дісталися до води. Я ступив ще кілька кроків, і солона вода торкнулася моїх ніг, грудей… Уста мимоволі розтяглися в усмішку. Одночасно я побачив, як запрацювали пори моєї шкіри.

Он воно що! Он що я мав негайно з’ясувати! Солона вода радує нас не даремно… Хвилі плескалися й співали навколо мене, і я був їхнім продовженням, ніс їх в собі, в рідині, що текла по моїх судинах. Людина входить у море так, наче після довгих мандрів і поневірянь нарешті повертається до своєї колиски, до самої себе, розплескавшись і розлившись на тисячі кілометрів. Саме цей неусвідомлений спогад про колиску, схований у найдальшій пам’яті клітин, у складі крові, й викликає майже нестямну радість, що виникає при кожній зустрічі з морем. Я плив майже без зусиль…

— Егей! — гукав мені Петро й махав рукою, показуючи, що час виходити.

Я неохоче повернув до берега. Шкода було кидати свою колиску й повертатися… До чого?

Якісь дівчата, якісь побачення… І нащо мені оте знайомство? Всі так роблять? Шкода…

Камінці роз’їжджалися під моїми ногами, ніби хотіли втримати мене в морі. Я з досадою фиркнув і обтрусився, як пес. Бризки полетіли на усі боки. Дебела тітка з червоною обпеченою шкірою сердито зиркнула на мене. Мабуть, їй не слід було їхати до моря — адже вона все одно не купається, а обпектися можна й не виходячи з кімнати.

Я покірно пішов за Петром до дівчат. Побачивши нас, вони зраділи, але постаралися це приховати. Я зацікавлено спостерігав процес пізнання, що йшов у моїй пам’яті. Ось дівчина, Люся, сподобалася мені буквально з першого погляду. Я був тоді здивований, приголомшений. Несподівано зі мною трапилося те, про що я раніше читав у книжках. Я пережив і “невимовне захоплення”, і “щастя просто бачити її”. Мені здавалося, що нарешті я зустрів ту, про яку мріяв. Звичайно, тоді я не думав про причини — і, здається, дуже добре робив. Але тепер третинне змусило мене повністю прокрутити плівку пам’яті. Проти своєї волі я зрозумів, що нічого загадкового зі мною не сталося. Не було “кохання з першого погляду” — були “жарти пам’яті”.

Справа в тому, що Люся була схожа на Ніну, а Ніна була найприємнішою моєю знайомою. Спогади пробудились одразу, тільки-но імпульс від зорового нерва пробіг по колишніх слідах. Одні спогади нашарувалися на інші, і моя уява в союзі з пам’яттю за кілька секунд домалювала зоровий образ кількома Ніниними рисами. А я не спинив би цього процесу, навіть коли б тоді знав його причини. Мені було приємно.

Тепер я дивився на Люсю й бачив, що її усмішка зовсім не схожа на Нінину. Щось холодне й гостре, що застряло в моєму мозку, безжально відтинало, мов скальпелем, красиві химери, породжені уявою, розчленовувало кожен спогад.

“Досить! — подумки закричав я. — А то…”

“Що — а то? Що а то? — радо зашепотів другий голос. — Ага, боїшся закінчити думку! Боїшся до кіпця пізнати самого себе. Чого ж ти стоїш? Боїшся згадати страшне слово, щоб я не примусив тебе розшифрувати його. Але ти не зможеш од нього втекти, якщо воно живе н твоєму мозку. Ти не врятуєшся втечею, повинен бути інший шлях порятупку. Йди йому назустріч, поборися з ним. Дай відповідь на запитання — що ж таке божевілля?”

Я побачив, як імпульси починають бігти по колу, ніби прив’язані довгою ниткою. Вони збуджують мене, в пам’яті зринають давні й дуже давні сліди й, підкоряючись хаотичним сигналам, починають змінюватися ритми діяльності залоз. Зникають перепони між окремими спогадами, між “можна” й “не можна”, між “сьогодні” й “учора”, між реальністю й уявою…

Зібравши всю волю, я придушив, погасив цей процес раніше, доки він не став необоротним.

— У кінга? — запитала Люся, дістаючи карти.

Гнучка, із зеленими очима, вона була на диво схожа на рись, а її подруга (ніяк не міг згадати її ім’я) — на кролиху. Петрове обличчя нагадувало морду дворняги. Наче природа мала дати їм іншу, не людську долю, але в останню мить передумала.

Люся, роздаючи карти, якось особливо дивилася на мене, ніби нагадуючи про те, що було. Я зобразив “відповідь поглядом”, і вона дражливим рухом вигнулася й притулилася до мого коліна. Ми кидали карти, жартували, піддражнюючи одне одного, адже наше знайомство тільки починалось, і ми ще не встигли набриднути одне одному.

— А зараз не брати “хлопчиків”.

Це сказав Петро, тасуючи карти, і з викликом подивився на дівчину, схожу на кролиху.

Я ласкаво доторкнувся до Люсиного плеча, але вона рвучко відсахнулася. Що трапилось? Невже я в чомусь завинив, може, не відповів на один з її поглядів? Бовкнув зайве? Чи Петро сказав щось не так? Ще вчора я страждав би, і, певно, не помітив би, як зблідло Люсине обличчя й на лобі виступив піт. А коли б і помітив, то не зміг би правильно витлумачити причину. Тепер третинне вмить підказало: у неї — болі в печінці.