Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нарешті наважився підійти ближче, торкнутися рукою.

Ступив крок, другий — і побачив, як переді мною утворюється вирва. Іншого слова не підбереш. Частина стіни почала вгинатися всередину, утворюючи довгий коридор, що вів у скелю-корабель.

Перш ніж обміркувати нову ситуацію, я ввійшов у коридор. Кілька разів озирнувся — чи не закрився вихід? Мої побоювання були марні: крізь круглий отвір виднілися скелі і ліс…

Коридор завертав, і я зупинився в нерішучості: “Може, вони ждуть, щоб я зайшов за ріг, і тоді пастка закриється? Вихід може закритись і тоді, коли на нього дивитися, — заперечив я собі. — Хіба це залежить тепер од мене? Хіба я можу перешкодити?”

Це були нові для мене думки. Навіть не думки, а сам процес — я почав філософствувати, як наш Борис Петрович, якого всі називали позаочі Платошею. Між іншим, серед учених немало таких фанатиків. Вони хотіли б узнати, як влаштовано світ, проаналізувати кожне людське почуття, дістатися до найглибших і найпотаємніших “гвинтиків” людського існування, описати, обчислити їх геть усі, зазирнути в глиб себе самого. Заради крихіток знань вони жертвують кар’єрою, заробітком, іноді лишаються холостяками, і вмирають, не взнавши таємниць буття. Ні, я не хочу бути схожим на них. Переді мною ясний і простий шлях — вийти в люди, мати таку ж зарплату, як у Семена Семеновича, збудуватп кооперативну квартиру… То що ж це зараз діється? В кого я перетворився? Але зупинитись я не міг. “Поміркуймо, що залежить од тебе? — думав я далі. — Твоє життя? Хіба його не можна загасити легше, ніж полум’я свічки? Твоя свідомість? Хіба її важко спотворити й повернути так чи так? Чого ж ти боїшся?”

Я не знав раніше, що безпомічність може створювати сміливців. Не озираючись, завернув за ріг. Колір коридора змінився. Він уже був не сірий, а зелений, потім — рожевий, червоний, оранжевий. Він складався злкихось плетив та вузлів, схожих на вени. Вони ритмічно пульсували, і я відчував під ногами їхнє тремтіння.

І раптом я зрозумів, чому з усіх людей на березі воно обрало мене. Спочатку воно побачило море, берег, силу-силенну людей на пляжах. Воно не зпало причини такого скупчення істот. І нараз помітило з висоти окрему постать. Хіба не краще спочатку побалакати з нею?

Спереду, в глибині коридора, щось блищало. Кілька кроків — і я зупинився перед дзеркалом, вмонтованим у мозаїчну стіну. Побачив у ньому знайоме обличчя, напружене, розпашіле, викривлені губи, очі, які, незважаючи ні на що, світилися цікавістю. Я всміхнувся й підморгнув своєму відображенню, воно зробило те саме.

Страх зник, ніби нас і справді стало двоє. Я знову подивився на своє відображення, ступив крок йому назустріч, подумавши, що зараз стукнуся об нього лобом. Проте удару не було. Я зайшов у воду, перед очима заколивались і розійшлися кола, затанцювали сонячні промені. Потім щось стисло груди, стало важко дихати. Але раптом кола зникли, і переді мною засвітився вихід із корабля…

Я бачив скелі, сосни, що росли коло їхнього підніжжя, небо… Я бачив це крізь круглий отвір. І одночасно з допомогою якогось внутрішнього зору відчував, пізнавав, чому відбувається процес бачення: як розміщуються колбочки і палички в моєму оці, як стискується кришталик. Знову подивився крізь отвір входу-виходу і побачив уже не скелі й сосни, а нагромадження кристалічних ґраток, клітин. наповнених протоплазмою, які, пульсуючи, щось вбирали і віддавали. Виникла назва “адсорбція” й інші слова: “метаболізм”, “збереження функції”… Колись я вчив їх, запам’ятовував. Потім забув. Чому згадав тепер?

Кілька кроків до виходу… Щоб зігнути ногу, треба… Ось як це робиться! Сигнал по нервовому волокну… Перекачувапня рідини. Відривання яскравих цяточок, їхній стрімкий біг. З’єднання в потік. На мить я побачив свою ногу, що саме згиналася в коліні. Це було схоже на кадри науково-популярного фільму, і чийсь голос увесь час пояснював те, що відбувалося. Кадри змінювались, і я бачив то свою ногу, то клітини нервів і м’язів, і разом зі мною все це бачив хтось іще…

Я опам’ятався за кілька кроків од корабля. Під ногами — прив’яла трава. Попереду — скелі, сосни… Вони здалися мені після того, що я бачив, примарними й неправдоподібними. Моя голова розколювалась од болю, мене нудило. Я бачив полчища якихось червоних кульок, які штурмували діряві стінки судин. Зображення розплилося, з’явився безбарвний потік, що весь час змінював свої форми, вирував і крутився. Це і є мій організм, я сам. Напружено прислуховувався до неясного гулу, що супроводжував моє видіння, доки не зрозумів: це ж я сам щось підраховую, аналізую. Так і виникає знання…

Я зійшов гірською стежкою, дивуючись тому, скільки зусиль доводиться витрачати, щоб тримати тіло у вертикальному положенні. Второваними шляхами бігли мільйони імпульсів, видовжувались і скорочувались м’язові волокна, напружувались і розслаблялись м’язи. Я не озирався на корабель, але добре знав, що він там, і пам’ятав до найдрібніших деталей те місце…

Я пройшов повз молоду сосонку, побачив і забув про неї. Чого забув? Ага, економія пам’яті, нервів. Фільтри. Уникаю зайвих подразнень. Багатьох подій зовнішнього світу я не сприймаю, нічого не знаю про них. Бо мій організм не витримав би й секунди, загинув би від перевантажень. Спробую все-таки згадати ту сосонку. Чи я зовсім забув її?

Вітрець охолоджує тіло, звуки лісу вливаються до вух… Згадав! Але чи ту саму?

Я повернувся до дерева, придивляючись так, наче од моєї помилки залежало дуже багато. Нижні гілки сосонки позвисали, а я цього не пам’ятав. І характерне розгалуження забув…

На мить зажмурився. Тепер я бачив сосонку надзвичайно чітко, з коричневою тріщиною на корі й краплею янтарної живиці.

Я зазирнув у свій мозок. Не знаю, як це мені вдалося, але я подивився в нього так само просто, як на траву, на дерево. Побачив слід, не такий помітний, як слід корабля на воді. Він світився, та світіння поступово згасало, ставало непомітним. Зусилля волі — й слід засвітився…

Ось воно що! Якщо корабель пройде по одному курсу кілька разів, слід залишиться. Він буде виразніший, море скоріше й повніше згадає, корабель. Ні, не море корабель, а я — сосонку…

Але хто ж я? Чому мене все це хвилює? Я відчув, як подив змінюється страхом. Згадав своє ім’я, прізвище, фах. Згадав, що зі мною було, куди йду. Нема чого хвилюватись. Я — це я.

Зусиллям волі пощастило на певний час загальмувати своє вторинне й третинне бачення, що невідомо як і чому виникало в мені. Цей непотрібний мені хист.

Боляче спіткнувся об камінь — гострий, із зазубленою гранню… Його я запам’ятав одразу, з першого погляду. Бо мені було боляче…

Минуло понад годину, перш ніж я дійшов до моря. Тут мене хтось зустрів. Ступив до мене, радісно всміхаючись:

— Куди це ти подівся? Нас дівчата ждуть. Ми ж обіцяли…

Я не слухав, що він каже, а намагався згадати, хто це. Обличчя дуже знайоме. Брови й ніс, як у Олега, круглі відстовбурчені вуха, як у мого двоюрідного брата. Та це не Олег і не мій брат. Губи тонкі, нервові. Такі ж губи в Платоші. Та це й не Платоша. Той набагато старший.

В той час, коли я згадував, якась друга частина моєї свідомості, що стежила за першою, підказала: “Ти зробив аналіз і первинний синтез”. А третинна свідомість у моєму бідному мозкові ніби підсумувала: “Он як це робиться”.

В мене запаморочилась голова, і я б упав, якби він не підтримав. Він стривожився:

— Що з тобою? Перегрівся?

Його звуть Петром. Я познайомився з ним в день мого приїзду. Він живе разом зі мною в одній кімнаті. Петро — мій сусід по кімнаті. Геолог, приїхав з Ленінграда.

Ці відомості спалахнули, наче веселка, й опустилися в нижні шари пам’яті. Стали ледь помітними хімічними слідами в клітинах. І частина тієї свідомості, яку я називав третинпош, знову запам’ятала, як це робиться…