— Не знаю. Може, він чув, що астронавтів крутять у центрифугах. Не знаю, бо більше з ним не розмовляв… Ну так от. Мене відпустили, тільки відтепер Адапт на Місяці має ретельніше обробляти новоприбулих.
— Чи ще хтось має повернутися?
— Так. Група Сімоніаді, через вісімнадцять років.
— Тоді маємо час.
— Маємо.
— Проте вони повелися з тобою по-божому, — сказав я. — Ти зламав йому ключицю, а тебе відпустили…
— Мені здається, це через той «цирк», — сказав він. — їм з нами… знаєш як. Адже вони не дурні. Тим більше, що був би скандал. Халь, чоловіче, ти нічого не знаєш!
— Що?
— Знаєш, чому вони нічого не повідомили про наше прибуття?
— Здається, щось таке було в реалі. Я не бачив, але мені хтось казав.
— Так, було. Ти луснув би зо сміху, якби побачив. «Учора вранці повернулася на Землю група дослідників позапланетного простору. Члени групи почувають себе добре. Розпочинається обробка наукових матеріалів експедиції». Кінець, крапка, все.
— Не може бути!
— Слово честі. А знаєш, чому вони так зробили? Бояться нас! Тому й розкидали нас по всій Землі. Зрозумів?
— Ні. Я цього не розумію. Адже вони не ідіоти. Ти сам це казав хвилину тому. Не думають же вони, що ми й справді хижаки, що ми будемо кидатись на людей і хапати їх за горлянку?!
— Якби вони так думали, то нас не пустили б сюди. Ні, Халь. Йдеться не про нас. йдеться про щось більше.
— Не тягни. Кажи!
— Маси не усвідомлюють цього…
— Чого?
— Того, що гине дух відкриття. Що немає експедицій — про це вони знають. Але про це не думають!
Гадають, що експедицій немає тому, що вони непотрібні. Але є й такі, хто чудово бачить і знає, що робиться і які все це матиме наслідки. Які вже є наслідки!
— Що?
— Сю-сю! Сго-сю повік-віки. Уже ніхто не полетить до зірок. Уже ніхто не наважиться на небезпечний експеримент. Уже ніхто не випробує на собі нових ліків. Так що ж, вони цього не знають? Знають! І якби стало відомо, хто ми такі, що ми зробили, чого летіли, що це було, то ніколи, розумієш? — ніколи не вдалося б приховати таку трагедію!!
— Сю-сю? — спитав я, вживаючи його виразу; можливо, слухачеві цієї розмови він видався б смішним, але мені було не до сміху.
— Авжеж. Так що, це не трагедія, по-твоєму? Як ти це поясниш?
— Не знаю. Оль, слухай. Отже, ти вважаєш, що для нас це мусить бути і залишиться назавжди чимось великим? Адже ми віддали назавжди ті роки і все, от ми і вважаємо, що це найважливіше. Але, може, це не так? Треба бути об’єктивним. Бо скажи сам: що ми зробили?…
— Як це що?!
— Витрушуй мішки. Висип те все, що привіз з Фомальгауту.
— Ти збожеволів?
— Зовсім не збожеволів. Яку користь принесла ця експедиція?…
— Ми були пілотами, Халь. Спитай Джімму. Турбера.