Я постукав до кімнати Олафа.
— Коли свій, заходь, — почувся голос.
Він стояв голий посеред кімнати, тримаючи в руках флакон, і обприскував торс ясно-жовто рідиною, що одразу ж застигала.
— Це ота рідка білизна? — сказав я. — Як ти можеш це робити?
— Я не взяв другої сорочки, — буркнув він. — Тобі не подобається?
— Ні. А тобі?
— Моя сорочка подерлася.
На мій здивований погляд він додав з кислою міною:
— Той усміхнений тип, розумієш?
Я нічого не відповів. Він натягував свої старі штани, які я запам’ятав ще з «Прометея», і ми спустились униз. На столі стояло лише три прибори, але в їдальні не було нікого.
— Нас буде четверо, — звернувся я до білого робота.
— Ні, пробачте. Маргер виїхав. Його дружина, ви і Олаф Стів. Вже подавати чи зачекати на жінку?
— То можемо зачекати, — поспішив Олаф.
Добросердий хлопець. Дівчина якраз увійшла. На ній була та сама спідничка, що вчора, волосся трохи вологе, наче вона щойно вийшла з води. Я відрекомендував їй Олафа, він поводився спокійно, з гідністю. Я так ніколи не вмів.
Розмовляли ми мало. Вона сказала, що її чоловік мусить щотижня виїздити на три дні — така в нього робота, і що вода у басейні, незважаючи на сонце, не така вже й тепла. Але ця розмова швидко урвалася, і хоч я дуже старався, не міг нічого придумати; я мовчав і лише їв. Я помітив, що Олаф придивляється до неї, але тільки тоді, коли я розмовляв з нею і вона дивилася в мій бік. З його обличчя не сходив вираз байдужості. Наче він весь час думав про щось інше.
Під кінець обіду прийшов білий робот і сказав, що вода в басейні буде підігріта на вечір, як цього побажала Маргер. Вона подякувала й пішла до себе. Ми залишилися вдвох. Олаф дивився на мене, і я відчув, що знову червонію.
— Оце так, — промовив Олаф, запалюючи сигарету. — Чолов’яга, який спромігся залізти в оту смердючу дірку на Керенеї, старий кінь — ні, не кінь, скоріше старий стоп’ятдесятирічний носорог, починає…
— Кинь, прошу тебе, — буркнув я. — Коли хочеш знати, то я ще раз поліз би туди… Я не закінчив.
— Більше не буду. Даю слово. Але знаєш, Халь, я розумію тебе. Присягаюся, що ти навіть не знаєш, чому…
Я показав головою в той бік, куди вона пішла.
— Чому?…
— Сказати?
— Будь ласка. Але без дурниць.
— Ти й справді збожеволів! — обурився Олаф. — Це ж так просто. Ти завжди не бачив того, що в тебе під носом, а лише те, що далеко — всякі Кантори, Корбазилевси…
— Не задавайся.
— Я знаю, що вона жовторота, але ж мн затрималися в розвитку, поки тягнули за собою оті шістсот вісімдесят витків спіралі, розумієш?
— Розумію, а що далі?
— Вона зовсім, як дівчата наших часів! У неї нема цієї червоної гидоти в носі, отих тарілок на вухах або фосфоризуючих патлів на голові; таку дівчину ти міг зустріти в Кеберто чи Аппреноусі. Я пригадую зовсім схожих на неї. Оце й усе!
— Хай мене чорти візьмуть, — тихо сказав я. — Майже так. Так, тільки є деяка різниця.
— Ну?