— Так. Це чудово.
Сонце було вже високо. Ми простяглися на піску, заплющивши очі.
— Де… вони? — спитав він після довгої паузи.
— Не знаю. Напевне, в себе. їхні вікна виходять на протилежний бік. Я цього не знав.
Я почув, що він поворухнувся. Пісок був дуже гарячий.
— Так, це через те, — сказав я.
— Вони нас бачили?
— Вона.
— Злякалася… — пробурмотів він. — Га?
Я не відповідав. Знову якийсь час помовчали.
— Халь!
— Що?
— Вони вже майже не літають, знаєш?
— Знаю.
— Знаєш чому?
— Запевняють, що це ні до чого…
Я почав розповідати йому те, що вичитав у Старка. Олаф лежав непорушний і мовчазний, але я знав, що він уважно слухає.
Коли я закінчив, він озвавсь не відразу.
— Ти читав Шеплі?
— Ні. Якого Шеплі?
— Ні? Я думав, що ти прочитав усе… То астроном, жив у двадцятому столітті. Випадково мені потрапила до рук одна його книга, саме про це. Щось на зразок твого Старка.
— І не подумаю. Знаєш, що це таке? Ширма.
— Тобто як?
— Так. Здається, я знаю, що сталося.
— Що?
— Бетризація. Це мене вразило.
— Гадаєш?!
Він розплющив очі.
— Ясно. Не літають — і ніколи вже не будуть. Буде все гірше. Сю-сю. Лише велике сю-сю. Вони не можуть бачити крові. Не можуть думати про те, що може статися, коли…
— Стривай, — сказав я, — це неможливо. Адже є лікарі. Мусять бути хірурги…