— Сідай.
Я сів.
— А ти? — запитав я. — Бо я все тільки про себе…
— Я? Нічого. Це значить — нічого в мене не вийшло. Нічого… — повторив він іще раз. Я мовчав.
— Як називається ця місцевість? — спитав він.
— Клавестра. Але саме містечко десь милі за дві звідси. Знаєш що, поїдемо туди. Я хотів віддати машину в ремонт. А повернемося — розважимося трохи, побігаємо. Га?
— Халь, — промовив він повільно, — старий коню…
— Га?
Його очі всміхалися.
— Біса хочеш вигнати легкою атлетикою? Ти осел!
— Так кінь чи осел? — сказав я. — Що ж тут поганого?
— Те, що з цього нічого не вийде. Чи ти зачепив уже котрогось із них!
— Чи… чи образив когось? Ні. Навіщо?
— Ні. Чи доторкнувся… Я зрозумів.
— Не було приводу. А що?
— Не раджу тобі.
— Чому?
— Бо це так, наче ти замахуєшся на свою годувальницю. Розумієш?
— Більш-менш. А що, якась пригода? Я старався не показати здивування. На кораблі Олаф був одним з найвитриманіших.
— Так. Я виглядав як останній дурень. Це було першого ж дня. Власне кажучи, першої ночі. Я не міг вийти з пошти — там немає дверей, тільки таке щось кружляє… ти ж бачив це?…
— Двері, що обертаються?
— Та ні. Це має, здається, щось спільне з їхньою побутовою гравітацією, знаєш. Одним словом, я закрутився там, як у глечику, а один тип з дівчиною показував на мене і сміявся…
Я відчув, як шкіра у мене на вилицях ніби наїжилась.
— То нічого, що годувальниця, — сказав я. — Сподіваюсь, він уже не сміятиметься?
— Ні. У нього зламана ключиця.
— І тобі нічого не зробили?
— Ні. Бо я не вдарив його одразу, коли вийшов з отієї машини. Я запитав лише, що в цьому смішного, адже мене не було тут так довго, а він знову засміявся і сказав, показавши пальцем угору: «А, це з того мавп’ячого цирку…»
— З мавп’ячого цирку?
— Так. Аж тоді…
— Стривай. Чому з «мавп’ячого цирку»?