— Що ти маєш на увазі? Ти хочеш сказати, що їм можна дати наказ убивати?
— Авжеж.
— Звідки ти знаєш?
— Точно не знаю. Але, кінець кінцем, навіть бетризований собака може сказитися, правда?
— Але ж… але ж це… стривай! Отже, вони, виходить, можуть убити?! Дати наказ… А хіба це не все одно — чи самому вбити, чи наказати комусь?
— Для них — ні. Хіба що — в крайньому випадку, розумієш? Якщо виникне якась серйозна загроза, ну, як отой сказ. Таке буває, звісно, не часто. Але якби ми…
— Ми?
— Так, ми, ти і я, якби ми щось… ну, розумієш… тоді, очевидно, нами займуться роботи, а не вони. Вони не можуть. Бо вони добрі.
Він трохи помовчав. Його широкі, порожевілі від сонця й гарячого піску груди часто здіймалися.
— Якби я це знав. Якби я це знав. Якби… я… це… знав…
— Перестань.
— З тобою вже щось.було?
— Так.
— Ти мене розумієш?
— Розумію. Були дві — одна запросила мене одразу, як я вийшов з вокзалу… Чи, скоріше, вона забрала мене з собою. Я заблудив на тому клятому вокзалі.
— Знала вона, хто ти?
— Я сказав їй. Спочатку вона боялася, а потім наче освоїлась і знову злякалась. Я пішов до готелю. Другого дня… знаєш, кого я зустрів? Ремера!
— Та що ти кажеш! Скільки ж йому років — сто сімдесят?!
— Ні, то був син того. А втім, і цьому майже півтора століття. Мумія. Щось жахливе. Я з ним розмовляв. І.знаєш, він нам заздрить…
— Є чого.
— Він цього не розуміє. Отак, значить. А потім одна артистка. Реалістка, по-їхньому. Вона мною захопилася — ще б пак, живого пітекантропа здибала! Я поїхав до неї, а наступного дня утік звідти. То був палац. Величезний. Меблі, що розцвітають, стіни, що розсуваються, ліжка, що вгадують думки й бажання… отак.
— Угу. Не боялася?
— Боялася, проте випила щось — не знаю, що то було, може, якийсь наркотик. Перто, здається.
— Перто?!
— Атож. Ти знаєш, що це таке? Пив?
— Ні, — повільно промовив він. — Не пив. Але саме так називається те, що нейтралізує… — Бетризацію? Не може бути!
— Так мені сказав знайомий.
— Хто?
— Не можу тобі сказати, дав слово.
— Гаразд. Ось чому… чому вона… Я підхопився.