— Бачиш, негіднику! «Або ми повернемося разом з ним, — сказав Джімма, — або жоден з нас…»
— І я повернувся сам… — сказав я.
— І ти повернувся сам. Я тебе не впізнав. Як я тоді перелякався! Я був унизу, біля помп.
— Ти?
— Я. Дивлюся — хтось чужий. Зовсім чужа людина. Я подумав, що то галюцинація… у тебе скафандр був зовсім червоний.
— То була іржа. У мене тріснув шланг.
— Знаю. Ти мені про це кажеш! Адже це я латав потім твій шланг. А вигляд у тебе був… Так от, лише потім…
— Те, що з Джіммою?
— Так. Цього нема в протоколах. І стрічки вирізали через тиждень, сам Джімма, здається. Я тоді думав, що ти його вб’єш. Чорне небо!
— Не нагадуй мені про це, — сказав я. — Я відчував:
ще хвилина — і я почну тремтіти. — Не нагадуй мені, Олафе. Прошу тебе.
— Не нервуй. Ардер був мені ближчий, ніж тобі.
— Що значить — ближчий, дальший, яке це має значення! Якби Джімма дав мені запасний заряд, він сидів би тут із нами! Джімма економив усе, боявся, що в нього не буде напівпровідників, а того, що людей не буде, не боявся! — Я замовк. — Це справжнє божевілля, Олафе, — додав я після паузи. — Не треба про це.
— Халь, ми, видно, не можемо не говорити про це. Принаймні, поки ми разом. Джімма вже ніколи після цього не…
— Дай мені спокій з Джіммою, Олафе! Кінець. Крапка. Не хочу чути більше ані слова!
— А про себе мені теж tie можна говорити? Я знизав плечима. Білий робот хотів прибрати зі столу, але тільки зазирнув з холу й відійшов. Може, його збентежили наші схвильовані голоси?
— Халь, скажи. Чого ти, власне, так береш це до серця?
— Як це чого? Адже з Ардером сталося все через мене…
— Що-о?
— Безперечно. Якби я наполягав іще до того, як ми стартували, Джімма дав би…
— Ну, це вже ти занадто! Звідки ти міг знати, що в нього забарахлить саме радіо? А якби щось інше?
— Якби, якби! Але ж не було жодного «якби». Це було радіо.
— Стривай. Так ти ходив з цим цілих шість років і навіть не писнув?!
— Що я міг сказати? Я гадав, що все ясно, хіба не так?
— Ясно! Чорне небо! Що ти верзеш, чоловіче! Схаменися. Якби ти це сказав, то кожен теж почав би бити себе в груди. А коли в Енессона відфокалізувався жмут, теж ти був винен, га?
— Ні. Він… адже деконцентрація трапляється…
— Я знаю. Знаю все. Так само, як і ти. Не бійся, Халь. Я не дам тобі спокою, поки ти мені не скажеш, що це нісенітниця! Ардер сам сказав би це тобі, якби міг.
— Дякую.
— Халь, от я тобі як дам…
— Обережно. Я важчий.