Повернення з зірок: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

1

Я не мав з собою ніяких речей, навіть плаща. Мені сказали, що не потрібно. Дозволили взяти тільки чорний светр: мовляв, нехай уже! А сорочку я таки відвоював. Сказав, що одвикатиму поступово. Вже в самому проході, під черевом корабля, серед найбільшої штовханини, де ми зупинилися, Абс подав мені руку і багатозначно посміхнувся:

— Тільки обережно…

Я пам’ятав про це і не сплющив йому пальців. Був зовсім спокійний. Він хотів іще щось сказати, але я не дав йому вимовити й слова. Відвернувся, ніби нічого не помітив, і піднявся східцями всередину. Стюардеса повела мене поміж рядами м’яких крісел на самий перед. Я не замовляв окремого купе, але не знав, чи її про це попередили. Крісло безшумно розсунулось. Вона поправила спинку, всміхнулася до мене й пішла. Я сів. Подушки бездонно м’які, як і скрізь. Спинки такі високі, що майже не видно з-за них пасажирів. Барвистість жіночого одягу не викликала вже в мене протесту, але чоловіків я все ще, хай безпідставно, підозрівав у маскараді і все ще плекав надію побачити нормально одягнутих людей. Марна надія! Всідалися швидко, ніхто не мав багажу. Навіть портфеля чи пакунка. Жінки теж. Їх було наче більше. Передо мною — дві мулатки в пір’ясто настовбурчених, наче в папужих, шубках. Видно, панувала така пташина мода. Далі — якесь подружжя з дитиною… Після яскравих селенофорів на пероні і в тунелях, після нестерпно крикливої люмінесцентної рослинності на вулицях світло вгнутої стелі, здавалось, ледь жевріло.

Я поклав руки на коліна, бо вони мені якось ніби заважали. Всі пасажири вже сиділи. Вісім рядів сірих крісел, запах хвої, стихаючі розмови. Я очікував оголошення старту, якихось сигналів, наказу прикріпитися ременями, але нічого подібного не було. По матовій стелі спереду назад побігли невиразні тіні, неначе силуети вирізаних з паперу птахів. «Що це, в біса, за птахи, — подумав я розгублено, — це щось означає?» Я мало не дерев’янів від надмірної уважності, викликаної постійним побоюванням зробити щось недоречне.

І так уже протягом чотирьох днів. З першої ж хвилини. Я марно намагався збагнути все те, що діялося навколо; від постійного намагання вловити зміст розмов я так стомлювався, що інколи мною оволодівало неприємне почуття, подібне до розпачу. Я був переконаний, що і мої товариші відчувають те ж саме, але ми не говорили про це, навіть коли залишалися самі. Тільки кепкували з своєї сили, з надміру нашої енергії. І дійсно, треба було стежити за собою.

Спочатку я не міг керувати своїми рухами: коли намагався встати, то підскакував аж до стелі, а як брав у руку якусь річ, то майже не відчував її — такою вона здавалася мені легкою, начеб паперовою, порожньою. Але я швидко навчився координувати рухи свого тіла. Вітаючись, нікому вже не стискав пальців до болю. Та це, на жаль, було не найголовніше.

Мій сусід зліва, огрядний, загорілий чоловік з надто блискучими очима (може, від контактних лінз), раптом зник: боки його м’якого крісла розширилися, піднялися догори й зійшлися, утворивши кабіну, немов яйцеподібний кокон або розбухлий саркофаг. Ще кілька чоловік опинились в таких самих кабінах. Що вони там робили? Але з такими незвичайними явищами я зустрічався тут часто і вже не дивувався з них. Принаймні тоді, коли це не торкалося мене безпосередньо. Цікаво, що до людей, які, довідавшись, хто ми такі, витріщали на нас очі, я ставився майже байдуже. Їх подив мене мало обходив, я сприймав його, як цілком природний. Обурення викликали вже швидше наші опікуни — працівники Адапту. Певне, найбільше — доктор Абс, бо ставився до мене, як лікар-психіатр до ненормального пацієнта, вдаючи при цьому, зрештою, досить уміло, що має справу з цілком нормальною людиною. А коли ж це вже стало неможливим, він перейшов на дотепи. Я був уже по горло ситий його безпосередністю та благодушністю. Якби запитати про нас першого зустрічного — так мені, принаймні, здавалося — то він визнав би мене чи Олафа таким же, як сам. Подив викликало у нього хіба що наше минуле: це воно було незвичайним. Та доктор Абс, як і кожен працівник Адапту, добре знав, що ми й справді інші. Наша відмінність шкодила нам навіть у найпростішому — ми не могли з ними як слід порозумітися, обмінятися думками, та що там! Ми не могли призвичаїтися відчиняти їхніх дверей, адже дверні ручки, до яких ми звикли колись, вийшли тут з ужитку ще десь п’ятдесят чи шістдесят років тому.

Старт відбувся несподівано. Тяжіння не змінилося й на волосинку, в герметичне нутро корабля не проникали ніякі звуки, по стелі повільно пливли тіні — може, лише багаторічний досвід та інстинкт підказали мені в одну мить, що ми вже в просторі, й це була впевненість, а не припущення.

Але мене цікавило інше. Я спокійно відпочивав напівлежачи, випроставши ноги. Надто вже легко мені вдалося домогтися свого. Навіть Освам не дуже перечив моєму намірові. Контраргументи, які я чув від них, були не дуже переконливими — я сам спромігся б на ліпші. Вони обидва наполягали лише на одному: кожен з нас повинен летіти окремо. Не ставили мені за провину і того, що я збунтував Олафа (бо якби не я, він напевне б погодився залишитись надовше). Тут було над чим задуматись. Я чекав ускладнень, чогось такого, що раптом розладнає мій план, але нічого не сталося, і ось я вже лечу. Ця остання подорож мала закінчитися через п’ятнадцять хвилин.

Ясно стало одне: моя вигадка, а також моя боротьба за передчасний від’їзд не були для них несподіванкою. Реакція такого типу, очевидно, вже значилася в їхньому каталозі. Це була звичайна поведінка, властива таким зухам, як я, позначена в їх психотехнічних таблицях відповідним порядковим номером. Вони дозволили мені летіти — але чому? Може, з досвіду вже знали, що сам я не дам собі ради? Але як таке могло статися, якщо вся моя «самостійна» подорож полягала в перельоті з одного вокзалу на другий, де мене мав чекати хтось із земного Адапту і де я мав всього-на-всього зустрітися з тією людиною в домовленому місці?

Щось трапилося. Почулися збуджені голоси. Я визирнув з крісла. За кілька рядів передо мною якась жінка відштовхнула стюардесу, яка повільно, автоматично (ніби від того, зрештою, не такого вже й сильного поштовху) позадкувала поміж кріслами. А та сама жінка репетувала: «Я не дозволю! Хай воно мене не торкається!» Обличчя тієї крикливої пасажирки я не бачив. Якийсь чоловік тримав її за руку і пропонував щось заспокійливе. Що означала ця сцена? Ніхто з пасажирів не звернув на неї уваги. Мною знову оволоділо почуття неймовірної відчуженості. Я підвів очі на стюардесу, яка зупинилася біля мене й усміхалася, як і раніше. Це не була посмішка обов’язкової зовнішньої люб’язності, якою прикривають роздратування. Вона не вдавала з себе спокійної, а справді була нею.

— Може, хочете чогось випити? Прум, екстран, мор, сидр? — почувся мелодійний голос.

Я заперечливо хитнув головою. Хотів сказати їй щось приємне, але спромігся на стереотипне запитання:

— Коли прибуваємо?

— За шість хвилин. А може б, ви з’їли що-небудь? Не мусите поспішати. Можна залишитися тут і після приземлення.

— Дякую, не хочу.

Вона відійшла. В повітрі, перед самим моїм обличчям, коло спинки переднього крісла, засвітився, наче виписуваний кінцем запаленої сигарети, напис: СТРАТО. Я нахилився, щоб розглядіти, звідки взявся цей напис, і здригнувся. Спинка мого крісла подалася вперед разом з моїми плечима, м’яко облягаючи їх. Я знав уже, що меблі реагують на кожну зміну положення тіла, але завжди забував про це. То було не дуже приємно — ніби хтось стежив за кожним твоїм рухом. Я спробував прийняти попередню позу, але, мабуть, зробив це надто енергійно. Крісло погано мене «зрозуміло» й розсунулося майже як ліжко. Я схопився. Що за біс! Більше витримки! Нарешті всівся. Літери рожевого СТРАТО затремтіли, й на їх місці стали інші: ТЕРМІНАЛЬ. Ніякого струсу, попередження, свисту. Нічого. Почувся далекий звук — наче хтось засурмив, подаючи сигнал, четверо овальних дверей в кінці проходів поміж сидіннями розчинилися, і досередини корабля увірвався глухий всепоглинаючий шум, схожий на шум моря. Голоси пасажирів, що підводилися із своїх місць, танули в ньому безслідно. Я все ще сидів, а люди виходили, їхні силуети миготіли на тлі зовнішніх вогнів зелено, бузково, пурпурово — наче справжній костюмований бал.

Коли всі вийшли, я встав. Машинально обсмикнув на собі светр. Якось дивно так, з пустими руками. Крізь відчинені двері потягло прохолодою. Я оглянувся. Стюардеса стояла в одному з відсіків, не доторкуючись до стіни плечима. На її обличчі застигла та сама привітна усмішка; тепер вона була спрямована до рядів порожніх крісел, які почали повільно згортатися, складатись, наче якісь м’ясисті квіти, — одні швидше, інші трохи повільніше — то був єдиний рух у цьому протяжному шумі, що плив крізь овальні отвори, нагадуючи відкрите море. «Хай воно мене не торкається!» Я раптом помітив у посмішці стюардеси щось недобре. Вже виходячи, промовив:

— До побачення…

— До ваших послуг.

Значення цих слів, таких незвичайних в устах молодої вродливої жінки, я усвідомив не відразу, бо вони наздогнали мене щойно тоді, коли я, одвернувшись від неї, виходив уже з корабля. Хотів був поставити ногу на сходинку, але її не виявилось. Між металевим корпусом корабля і краєм перону зяяла метрова щілина. Не сподіваючись потрапити в таку пастку, я незграбно стрибнув і втратив рівновагу. Вже в повітрі відчув, як знизу мене наче підхопив струмінь невидимої сили, проніс над порожнечею і м’яко опустив на білу еластичну поверхню, яка м’яко увігнулася. Певне, летючн, я мав не дуже розумний вираз обличчя, бо помітив кілька глузливих поглядів, — а може, то мені тільки здалося? Я швидко повернувся й рушив уздовж перону. Ракета, якою я прибув, лежала в глибокому ложі, відділена від країв перону нічим не загородженою щілиною. Я ніби ненароком наблизився до щілини й знову відчув невидимий пружний повітряний струмінь, який не давав мені переступити за білий край. Хотів був шукати джерело тієї таємничої сили, але раптом схаменувся: я ж уже на Землі!

Мене підхопила хвиля пішоходів: підштовхуваний ними, я рушив уперед. Минула добра хвилина, перш ніж я добре розглядів величину залу. Зрештою, чи те приміщення можна було назвати залом? Ніяких стін: білий, блискучий, високо завислий у повітрі розмах гігантських крил, а між ними — колони не з якогось там матеріалу, а з запаморочливо рухливого плину. Може, це били вгору велетенські фонтани густішої від води рідини, підсвітлені зсередини кольоровими прожекторами? Ні, може, це скляні вертикальні тунелі, якими туди й сюди мчали низки розмальованих машин? Я вже нічого не розумів. Підштовхуваний з усіх боків у мурашиній метушні юрби, я намагався знайти вільне місце, але тут не було вільних місць. Вищий на голову від інших, я бачив, як віддаляється порожня ракета — ні, це ми пливли вперед разом з усім пероном. Вгорі палахкотіли вогні, від яких натовп виблискував і мінився. Нараз площина, на якій ми стовпилися, рушила вверх, і я, глянувши вниз, побачив там заповнені людьми подвійні білі смуги з чорними отворами щілин уздовж цілого ряду застиглих корпусів ракет: таких кораблів, як наш, були десятки — рухомий перон завертав то в один, то в другий бік, рухався все швидше і заходив під вищі поверхи. Здійнятий вихор куйовдив волосся тих, що стояли на площині. Тремтливі стрімкі тіні від смугастих сигнальних вогнів пролітали по них, як по нереальних. Площина, якою ми їхали, раптом почала ділитися, розгалужуватися по невидимих швах; моя доріжка рухалася вже через приміщення, повні людей, що стояли й сиділи, осяяні безліччю дрібних блисків, наче тут пускали кольорові бенгальські вогні.

Я не знав, куди дивитися. Передо мною стояв чоловік у пухнастому, ніби хутряному, з металевим відблиском, одязі. Він тримав під руку жінку в пурпурному платті у великі, ніби павині, очі, що раз у раз кліпали. Так, мені не здалося — очі на платті справді розплющувалися й заплющувалися. Доріжка, на якій я стояв за цією парою разом з десятком інших людей, помчала ще швидше. Між площинами біло-матового скла виднілися освітлені кольоровими вогнями пасажі з прозорими склепіннями, по яких, поверхом вище, без упину топталися сотні ніг; всеохоплюючий шум то посилювався, то затихав, коли тисячі людських голосів і якихось звуків, для мене незрозумілих, а для інших значущих, поглинав черговий тунель не відомо куди спрямованого маршруту. В глибині, на задньому плані, у всіх напрямках повітря прошивали рухливі тіні якихось машин — можливо, літаючих — бо часом вони мчалися навскіс угору або вниз, наче вгвинчувались у простір. І я мимоволі очікував якоїсь страшної катастрофи: можливо, це були повітряні залізниці, але ж я не бачив ніде ані тросів, ані рейок. Коли ці бурхливі урагани льоту стихали хоч на мить, за ними виринали повні людей величаві площини, ніби літаючі пристані, що повільно рухалися в різних напрямках — розминалися, підносилися догори: здавалося, вони перетинали одна одну. Важко було зупинити погляд на чомусь нерухомому, бо вся навколишня архітектоніка складалася, здавалось, із самого руху, зміни; і навіть те, що я був спочатку сприйняв за крилату стелю, виявилося тільки навісними ярусами, на місце яких зараз стали інші, ще вищі.

Важкий пурпуровий відблиск, профільтрований крізь скляну стелю й оті загадкові колони, раптом упав на людські обличчя, наче десь далеко, в серці багатокілометрової споруди спалахнув атомний вогонь. Зелень неонових вогнів, що безперервно стрибали, стала сірою, молочна білизна параболічних пристінків порожевіла. Ця раптова зміна кольору повітря віщувала катастрофу, принаймні мені так здалося, але ніхто не звернув на неї найменшої уваги, і я навіть не міг би сказати, коли все знову стало таким, яким було раніше.

Біля нашої доріжки появлялися вируючі зелені кола, схожі на підвішені в повітря неонові обручі, й тоді частина людей переходила на підніжку іншої доріжки чи трапу, що присувалися. Я помітив, що через зелені лінії того світла можна вільно переходити, так начебто вони були нематеріальні.

Протягом якогось часу я здався на волю білої доріжки, і вона везла мене далі, аж поки не прийшло мені в голову, що я вже опинився поза вокзалом, і ця неймовірна панорама повигинаного скла, що ніби все зривається летіти, власне, і є моїм рідним містом, а те, яке я колись покинув, існує вже тільки в моїй пам’яті.

— Пробачте, — я торкаюсь плеча чоловіка в хутрі, іцо стояв поряд з жінкою, — де ми зараз?

Обоє глянули на мене. На їх обличчях, коли вони підвели голови, я побачив здивування. Я сподівався, що їх дивує тільки мій ріст.

— На полідукті, — відповів чоловік. — Вам який стик? Я нічого не розумів.