— Так це тому? — спитав він.
— Так. Побачиш за обідом. Вілла здана в оренду навпіл — мені і їм.
— Їм?
— Це молоде подружжя.
Знову ворухнулися м’язи щелеп.
— Це гірше, — сказав він.
— Так. Я тут від позавчора. Не знаю, як це, але… вже коли розмовляли… Без жодного приводу, без ніяких… ні, ні. Зовсім ні.
— Цікаво, — сказав він.
— UI,o цікаво?
— Я так само.
— То чому ж ти приїхав?
— Халь, ти зробив добре діло. Розумієш?
— Тобі?
— Ні. Комусь іншому. Бо це б добром не кінчилося.
— Чому.
— Ти або знаєш, або не розумієш.
— Знаю. Олафе, що це? Чи ми й справді дикі?
— Не знаю. Десять років без жінок. Пам’ятай про це.
— Це не все пояснює. Є в мені, знаєш, якась нещадність, я ні на кого не зважаю, розумієш?
— Ще зважаєш, синку, — сказав він, — зважаєш…
— Хай так, але ти знаєш, про що йдеться.
— Знаю.
Знову помовчали.
— Хочеш іще побалакати чи побоксуємо? — запитав він.
Я засміявся.
— Де ти дістав рукавиці?
— Не вгадаєш.
— Замовив?
— Де там. Украв.
— Ого!