— Ульдером?
— Так. Я теж так спав… дві перші ночі, розумієш?…
— Он як?…
Він уже не посміхався. Я теж. Наче щось стало між нами. Ми мовчки дивились один на одного — вивчали.
Він був високий, може, навіть на кілька сантиметрів вищий за мене, сухорлявий. Борода була зовсім ясна. Орлиний ніс і коротка верхня губа, яка охоче показувала зуби; його очі так само охоче сміялися (блідо-блакитні, вони в такі хвилини темнішали); тонкі губи ледь помітно кривилися, наче він усе сприймав скептично — може, саме це було причиною того, що ми зблизилися не відразу. Олаф був старший за мене на два роки; його найкращим другом був Ардер. Лише коли той загинув, ми подружили по-справжньому. І вже до кінця.
— Олафе… — сказав я. — Ти голодний, га? Ходім, з’їмо чогось.
— Стривай, — сказав він. — Що там таке? Я простежив за його поглядом.
— А це… нічого. Машина. Купив, знаєш, щоб пригадати…
— Була аварія?
— Так. Їхав уночі, ну й…
— У тебе була аварія? — повторив він.
— Атож. Але то дурниці. Зрештою, нічого не трапилось. Ходімо… Якщо ти не заперечуєш, я візьму твій чемодан…
Він узяв його сам. Мовчки. Не дивився на мене. М’язи його щелеп ворухнулися.
«Відчув щось, — подумав я. — Не знає, яка причина аварії, але здогадується».
Нагорі я сказав йому, щоб він вибрав собі з чотирьох вільних кімнат яку схоче. Він вибрав ту, з якої відкривався гірський краєвид.
— Чому ти сам її не взяв? А, знаю, — посміхнувся він, — оце золото, правда?
— Так.
Він торкнувся рукою стіни.
— Сподіваюсь, вона звичайна? Ніяких картин, телевізорів?
— Будь спокійний, — я посміхнувся й собі. — Це справжня стіна.
Я подзвонив, щоб подали сніданок. Хотів поснідати з ним сам на сам. Білий робот приніс каву. І ще тацю, повну всього: це був чудовий сніданок. Ми їли мовчки. Я з задоволенням дивився, як він жує, — аж ворушилося пасмо волосся над вухом. Потім Олаф спитав:
— Ти ще палиш?…
— Палю. Я привіз двісті сигарет. Не знаю, що буде далі. А поки що палю. Хочеш?
— Дай.
Ми закурили.
— Як нам бути? Відкриємо карти? — спитав він по довгій паузі.
— Так. Я скажу тобі все. Ти мені теж?
— Безумовно. Але, Халь, не знаю, чи варто.
— Скажи одне: що найгірше?
— Жінки. Знову помовчали.