— Неправда! — крикнув хлопець, і сльози навернулися на його очі. — Неправда! Це. не я доніс! Хто-хто, а ви мусите це знати.
— Але ж Гертруда вирішила, що ти її зрадив.
— Так, — сумно похилив голову хлопець, — вона не повірила мені, хоч як я її вмовляв…
— Ось бачиш, — зловтішно усміхнувся Макаронов. — Про яке довір’я до людей ти можеш говорити?
— У старого Фогля була ковбасня в підвалі, - став пояснювати хлопець. — Він нелегально робив ковбаси… Тоді це було заборонено. Під’страхом розстрілу… Він робив дуже смачні ковбаси, і фрау Гертруда інколи давала мені шматочок… Я був весь час голодний, ми всі — остарбайтери — були голодні й тяжко працювали в полі. Якось уночі я вийшов з повітки, де жив, у двір і побачив тінь біля хазяйського будинку… Хто це був — я не знаю, мабуть, сусід. Бо тінь метнулася туди, на сусідське подвір’я. А мені назустріч вийшла з підвалу фрау Гертруда… Вона пахла ковбасою. А вранці прийшла поліція, і старого Фогля забрали… І фрау Гертруда так дивилася, так дивилася на мене, що я не витримав і втік.
— Ти не просто втік, — сказав Альфред Макаронов. — Ти ще вкрав у Гертруди добру гуму. Навіщо тобі була ця гума?
— Мій тато швець… То я й подумав, що гума згодиться… Німецька, міцна, на підбори… Але мене піймали жандарми, лупили мене гумовими палицями і все питали, навіщо мені та гума… А мені соромно було признатися… Потім приїхали негри на танках, дали мені шоколаду…
Вольфганг Чжу-Сі зняв з ніг свої незграбні черевики, поклав їх на арену, і всі побачили, як черевики повільно пішли по килиму — тільки шлях їхній був закручений і незрозумілий і невідомо було, куди йдуть ці клоунські черевики.
Темні полюси душі великого мага й чародія раптом прошепотіли йому, що, мабуть, кінчається його життя, коли вже такі хлопчики починають виходити з-під влади, в роті стало гірко, наче він жував залізо, у вухах виразно пролунав безмовний сміх цього виснаженого хлопця у драній ватянці, якого лупцювали гумовими палицями жандарми; Альфред Макаронов зробив останню кволу спробу врятувати своє життя — знову ввійти в той могутній стан кристалізації, якому підкоряються всі люди в цирках усього світу, стаючи гіпнотичними іграшками в руках великого чародія. Мовби потопаючий, що хапається за соломинку, Макаронов зазирнув хлопцеві в очі й побачив те, чого ще не розумів цей хлопчина і ніхто з нас, і сказав:
— Мені відомо твоє майбутнє… Ти станеш великою людиною, славною на весь світ, але ти зрадиш свого вчителя, який тобі довірятиме. Ти переступиш через того чоловіка, через його безмежне довір’я, і він тобі ніколи цього не подарує.
— Ви помиляєтесь, — сказав хлопець. — Я не хочу бути великою людиною. Не потрібна мені ваша слава. І я ніколи в житті не зраджу.
— Ким же ти хочеш бути? — запитав Макаронов, почуваючи, що сили лишають його, сили й надія.
— Я’хочу стати на залізничній колії перед мостом і будити всіх, хто їде на дахах вагонів, щоб голови пригинали, — відповів хлопець і пішов собі з манежу.
Клоун Вольфганг Чжу-Сі перший зрозумів, що кінчається влада великого мага й чародія і що час йому йти на пенсію. А місце його посяде тепер фокусник Василевс — голова місцевкому; а що фокусник Василевс був найкращим другом клоуна, то Вольфганг Чжу-Сі відчув радість велику і, сівши на бар’єрі, натиснув важіль спеціального механізму; з очей його полилися сльози — спочатку невеличкі струмені, а потім більші, під тиском, потоки. Альфред Макаронов прочитав низькі думки клоуна, але великому магу й чародієві стало байдуже, і він пішов геть з арени, чим викликав подив яропільської публіки, яка чекала од нього якихось більших містерій.
Цей номер не сподобався С. О. Набатову; він не побачив у ньому жодного виховного смислу. Навпаки, поцікавився у сусіди, чи не знає той, бува, хлопця того нахабного з переміщених осіб, що спаскудив такий цікавий атракціон, — прізвища його, скажімо, та адреси. Сусіда пояснив, що це Ярослав Гамалія, круглий сирота, вся сім’я його загинула, а живе він побіля Смоли.
Другого дня виставу було відкладено у зв’язку з хворобою великого мага й чародія Альфреда Макаронова, а третього — цирк знявся й поїхав кудись з міста нашого преславного Ярополя, і слід його загубився…
Якось з одним вельми доброчесним громадянином нашого міста, персональним пенсіонером, колишнім завідувачем відділу культури Яропільського міськвиконкому Андрієм Васильовичем Микитасем (братом того сліпого С. В. Микитася, котрий одружився з сестрою моєї хрещеної матері Варвари) скоїлася історія, про яку я хочу сьогодні повідати. Отож під вечір, о тій порі, коли рання осінь починає трусити яблуні в садках і студентство валкою з вакацій з’їжджається — смагле і дуже яре до любощів, відчув А. В. Микитась подув дивного вітерцю. Наче й вікна були зачинені, бо воно вже й не спекотно, а все ж приверзся нашому Андрієві Васильовичу чийсь тривожний доторк чи шепіт, мов хтось призабутий став за його спиною і не зводить з нього погляду. А. В. Микитась підійшов навіть до дзеркала і з превеликим мистецтвом кумедні пики заходився корчити, складаючи обличчя сюди-туди, як гармошку (звичку цю підхопив А. В. Микитась в артистичних колах, коли невгамовно керував культурою усього міста), а сам у той час пильненько вдивлявся в глибини свого віддзеркалення — мо’, й справді якийсь біс прослизнув до його помешкання?
Та все було благочинно. Килими випромінювали червоне вовняне тепло, закарпатські меблі виблискували горіховими свічадами, паркет сяяв кольором яєчного жовтка, а сервант у кришталевій своїй величі скидався на імператорську люстру з Ермітажу; та спокій бажаний не прийшов, і злагода в його душі не відновилася: знову налетіла та аура, те відлуння якихось далеких припливів та відпливів, вітерець не теплий і не зимний, а — щемливий, неочікуваний, і тоді наш герой востаннє спробував звільнитися од сеї напасті: він почав бгати своє обличчя пальцями, мов тісто, бо колись бачив, що так роблять навіть народні артисти, перш ніж вийти на сцену, для заспокоєння абощо, та й це не допомогло. Тоді Андрій Васильович поспіхом, поки не повернулася його дружина, витяг з білого фінського буфета на кухні карафку з горілкою, налив хутенько собі чарку і вихилив, а закусив шпротами з тої бляшанки, що стояла у холодильнику; лише холодильник спричинив хвилинну тиху радість в його душі — нечутно, як у казці, відкривалися його снігові дверці й автоматично там всередині запалювалося слухняне світло; кілька разів відчиняв і зачиняв ці дверці А. В. Микитась, і щоразу огортала його хвиля розчулення, коли стерильні нутрощі апарата засвічувалися заспокійливо та лагідно. Ну що ж, і на тому спасибі.
Він чомусь згадав триколісний велосипед, який бачив у 1906 році, коли приїхав з батьком до міста купувати чоботи: переднє колесо велике, заввишки з людину, таке, як, приміром, колесо стародавнього паровоза, з блискучими шпицями, й два маленьких коліщатка іззаду, мов підшипники на самокаті. На цьому велосипеді їхала пані у довгій сукенці, у капелюсі, що нагадував тоді Андрійкові капустяну голову; А. В. Микитась почалапав до вітальні й увімкнув кольоровий телевізор: на великому екрані (розмір по діагоналі 140 см), на пласкому японському кінескопі з’явилася дівчина у довгій сукні, яка їхала, сміючись, на триколісному велосипеді, тільки без капустяного капелюха. Волосся тріпотіло на вітрі, а за нею біг якийсь вусатий пан у канотьє, заламуючи благально руки. Це вже було занадто, бо то був Гришин-Грищенко з контррозвідки, і у Андрія Васильовича почали боліти нігті, відірвані колись у підвалах палацу Потьомкіна. Він підвівся з м’якого фотеля хвильно та так і закляк у темній кімнаті, опромінений лише потойбічним телевізійним світлом. На сучасному червоному фотелі з німецького гарнітура залишився сидіти він, А. В. Микитась власною персоною. Але ж, даруйте, він, А. В. Микитась, стояв за два метри від того фотеля, ил якому лишився сидіти. Чортівня якась! Той Микитась, що стояв, обмацав себе — ніби все гаразд, все на місці, тільки вбрання на ньому незнайоме, дивне: френч шорсткий з невідомим запахом, наче після дезинфекції, багато ремінців, наган та шабля при поясі. Його двійник у фотелі одягнений зовсім по-інакшому: в квітчасту піжаму (такий, знаєте, умовний рослинний орнамент), куплену в Будапешті, ще й зверху стьобаний бухарський халат темно-зелений, що його подарували Андрієві Васильовичу друзі у день виходу на пенсію.
Хе-хе-хе, як мовить у таких випадках художник Д. В. Смаглій, член Яропільського відділення Художнього фонду.
Бо й справді, існування однієї й тієї ж людини у різних вимірах, але із збереженням просторової конфігурації, сказати б, усіх елементів тіла — це, погодьтеся, випадок не такий уже й пересічний. Андрій Васильович вийшов з однієї оболонки, зручної, треба сказати, пенсійної, і потрапив у другу, молоду. Микитась подумав про себе не без гумору, що він — наче та дерев’яна матрьошка, з якої можна витягти ще кілька розмальованих ляльок, кожну на своє обличчя. Але той А. В. Микитась, що сидів у фотелі, аж ніяк не був порожній, як це декому може здатися. Його одяг тримався не на метафізичній порожнечі, а на цілком конкретних старечих плечах. Отож було над чим замислитися, та часу для цього лишалося обмаль. Зовсім вже не стало часу на міркування, бо в двері постукав Васька Сом, вирлоокий ординарець А. В. Микитася, в носі якого росли великі поліпи, якими він пишався, а дихати не міг, і тому ходив завжди з роззявленим ротом, що надавало його обличчю мрійливого вигляду.
Наш герой, власне його друга подобизна, та, котра залишила м’який фотель, вибіг на вулицю. Над містом займалася знехотя заграва: чи то Рябий хутір горів, з якого військо вибило повстанців, чи місяць червоний — віщун нещасть та мору великого — піднявся над нашими степами й лісами… Кінь заіржав, його Вуглик заіржав, уздрівши хазяїна. Боже ж ти мій, скільки років вони не бачилися… Андрій Васильошм погладив рукою по теплому боці — відзначив про себе, що кінь доглянутий, вгодований, аж репається. Скочив на Вуглика, той аж затанцював з радості, чорний і ніжний кінь, і Микитась зрозумів, що сьогодні буде великий бій, і коли вія його програє, то знову опиниться в контррозвідці, і знову Гришин-Грищенко видиратиме сталевими обценьками нігті. Ще й не відомо, чи його визволять цього разу з підвалів палацу Потьомкіна. Вони майнули по темних вулицях (десь зникли лампи денного світла, газетні кіоски, рекламні щити та інша наочна агітація, на яку стільки грошей щороку асигнував міськвиконком), лише в домі Ісака Меламуда, власника великого конфекційного магазину, блимало світло. А. В. Микитась почув знайоме бомкання дзвонів Микільської церкви (тепер там широкоекранний кінотеатр “Зоря”). Копита шрапнеллю цокали по бруківці. Вершники перетнули навскоси базар, Поліцейський провулок і вискочили на майдан.
Там уже юрмився народ, у двох чи трьох місцях горіло багаття — каша в замурзаних казанках варилася, коні іржали, вози селянські з кулеметами кисли в багнюці, притрушеній свіжою соломою. Малахітовими голосами співали дзвони церкви, що над Богункою бундючно утверджувала свої білі мури й золоті бані, але зараз бані наче червоним мідним листом були вкриті. Сизе передранкове повітря пахло смертю та кінським гноєм.
А. В. Микитась підійшов до великої хури, що належала котромусь там балагулі, а тепер була замість трибуни. На хуру саме виліз куркуленко Матвій Тур, вклонився громаді, перехрестився й так сказав:
— Товариство православне, земляки! Звиняйте, коли щось не так скажу, але вже, безусловно, вашій комуні каюк. Налетіли білі єнерали, а в них єроплани та орудія, то вже, безусловно, з ними нам не тягатися, з нашими ото пукавками, — він тицьнув рукою в бік кулеметів. — Може, конєшно, я по своїй селянській неграмотності скажу коє-што неправильно, то єсть нєкоториє предмети різних явленій скажу або спереду, або позаду теченія, за що, конєшно, прошу звиняти. Але безусловно, що Денікін роздавить вашу комунію, як пиріжок, що ото діти ліплять з пороху при дорозі. Тож, земляки, збережемо кров нашу та дітей невинних наших! Хай краще іде Денікін, чим, безусловно, народ загине. В його люди, безусловно, образовані — учителя, студенти, гімназисти, вони дадуть Росії порядок, а нам нічого більше не тра… Кінчаймо, громадяни, грати у комунію, награлися — хвате!
Красивий був чоловік, чорновусий, на Ризькому фронті воював у чині унтера, а зараз у синю чемерку вбрався й чоботи любив, щоб блищали.
Гомоном озвався натовп змарнілий, сірошинельний. Прилетів з-за дерев гуркіт канонади, наполохавши коней, бо мало тут було справжніх кавалерійських, все більше сумирні селянські конячини. Ступив тоді на хуру Коробка Юхим — молодий зарізяка з куреня смерті другого охочекомонного полку. Після поранення він лишився у Ярополі, а тепер, бач — оклигав.
Вклонився на всі боки гарно й так рік:
— Брати-українці! Оточили нас люті вороги наші — золотопогонники, сволоч охвіцерська! Хочуть лани українські залити кров’ю нашою і небо затьмарити димом спалених наших хатів! Нам нема чого робити в цьому місті, бо це чуже для нас місто, а справжня Україна там починається. — Коробка повів рукою туди, де за Богункою сині ранкові облоги лежали у багні та висипному тифі, і всі туди теж подивилися. — Киньмо, брати, це осоружне місто і полетимо у степ, вогнем пройдемо крізь вороже кільце, піднімемо прапори наші сонячно-небесні, з братами з’єднаємось, які виборюють для нас українську державність!
Ще бабахнули шестидюймівки з того боку Богунки, натовп стишено думав свою чорну думу; мій батько теж стояв у тому натовпі, серед повстанців, а з ним дядько Василь, котрий помер від дистрофії у 1933 році, - жили вони тоді на передмісті, коло польського фільварку, там, де нині авторемонтні майстерні. Дядько Василь надів того ранку сталеву каску з кумедними крисами-єдиний він був серед повстанців у шоломі французького зразка, привезенім з фронту. Донедавна жінка дядька Василя квасолю у касці тримала.