— На малого наскочив. Ну, я йому й дав!
— Дав… дав… — передражнив Андрій. — Роззява, клунок упустив, а Гриць хліб побачив, аж півхлібини. Звідки й для чого питається?
— Невже? — злякався Пилип. — Що ж буде?
— Я йому про пса набрехав. Мовляв, ви собаку приблудного в хижі тримаєте.
— Хитрий він, — засумнівався Пилип. — Поки сам не впевниться…
— Я до темряви з нього очей не спущу.
— Все одно погано. Слід лейтенанта попередити.
— Для чого? Най відпочивають спокійно. — Андрій скочив на фіру. — В селі ж бандер нема, якщо Гриць і бовкне комусь, поки Коршунові повідомлять…
— Лячно мені.
— А мені не лячно? — розсердився Андрій. — Ну, прощавай, бо мені по траву треба. Мушу обернутися, поки Гриць задачки розв'язує.
Він попустив віжки, й Сірко з місця взяв риссю.
Андрій повернувся з травою, коли Грицько щойно відклав зошита й нудився перед обідом на веранді.
Побачивши Андрія, зрадів і побіг слідом за фірою до корівника.
Северин Романович колись мав п'ять корів, тепер лишилося три, двох довелося віддати німцям, і Жмудь цілий тиждень лаяв їх останніми словами — що це за влада, яка бере навіть у своїх! — та швидко заспокоївся. Що корови — тьху! Дай боже, щоб все влаштувалося й червоних зупинили, тоді й про худобу можна подумати.
Хлопець навалив повні ясла конюшини. Чорнявка сковзнула по ньому байдужим поглядом і потягнулась товстими губами до бур'янини, Андрій пнув її коліном у бік — не любив цю корову за ненажерливість, через неї тітка Ганна часто шпетила його й обзивала неробою.
— Свиня, а не корова! — вилаявся, а краєм ока стежив за Грицьком — чого припхався до корівника?
Той не примусив довго чекати.
— Бачив Демчуків? — запитав.
— Кажеш так, буцім жити без них не можу.
— За озеро ж по траву їздив… Питаю, бачив?
— Це ти про пса? — вдав, що здогадався Андрій. — Тонку кишку маєш. Вони за нього аж два кіла сала правлять. — Знав, що навіть Грицько не зможе одразу дістати стільки сала, а йому потрібна була відстрочка лише до ночі.
— Два кіла! — вигукнув Грицько. — Та два кіла сала за них обох не дадуть! Бач. чого захотіли!
— Отож я й кажу — забагато. Хотів з ними стокмитися за кіло, й розмовляти не хочуть. Кажуть — вівчарка…
— Що-що? — не повірив Грицько. — Вівчарка?
Андрій ледь помітно всміхнувся. Знав, на який гачок підчепити Грицька — той давно мріяв про вівчарку, просив навіть вуйка Кирила дістати десь, але вівчарки були лише в есесівців, і дістати такого пса не зміг навіть Коршун.
— Либонь, від німців колись відбився пес, — інтригував далі Андрій. — Худий, кажуть, усі ребра видно, та злий — не підступишся!
— Як же вони його?..
— Голодний, — авторитетно пояснив Андрій, — коли пес голодний, за ким хочеш піде.
— То я ж його годуватиму! — зрадів Грицько та одразу й спохмурнів. — Два кіла сала мати не дадуть.
— Так, не дадуть, — погодився Андрій. — Може, коли всі задачки розв'яжеш.