— Слухай, — улесливо почав Грицько, — хочеш, я тобі протитанкові гранати віддам?
— Хочу.
— Ти от що, — по-змовницькому зашепотів Грицько, — коли мати до комори підуть, гукнеш їх, мовляв, до крамниці хтось кличе…
— Так вона й зірветься знеобачки! Замкне комору за собою.
— Може, й забудуть?
— Все може бути. Та навряд.
Грицько озирнувся злодійкувато.
— Тоді я… — він не доказав, але Андрій здогадався, що задумав Гриць: певно, витягне ключа в матері і залізе вночі в комору.
Поколупавши в носі, Грицько запропонував:
— Я зараз хотів би глянути на того пса. Гайнемо разом?
— А стайню хто чиститиме?
— То я побіжу сам…
— Злі Демчуки на тебе, — застеріг Андрій. — Пилип нахвалявся, що вуха обірве.
— У-у, гицель собачий, — насварився кулаком Грицько. Та згадавши, що саме від цього гицеля залежить, чи матиме він вівчарку, полагіднішав. — Коли звільнишся, збігаємо? — попросив.
Андрій кивнув невизначено і, захопивши вила, подався до стайні. Не встиг ще прибрати гній з-під коней, як у щілину між стулками дверей просунулося збуджене Грицькове обличчя.
— Швидше, — мовив, — там батько їдуть, а мати в коморі, то гукни її! Мовляв, батько кличуть…
— А потім усі шишки на мою голову!
— Е-е, скажеш — помилився…
Андрій знав, що Грицько не відчепиться, але й не хотів допомагати. Та, зрештою, нехай ризикне: якщо навіть Грицькові і вдасться поцупити сало, можна буде ще щось вигадати. Головне — дотягнути до вечора.
Хлопець увіткнув вила в купу гною, вийшов із стайні. Грицько з надією дивився на нього.
— Чого стовбичиш? — пригримнув Андрій.
Той посміхнувся улесливо, югнув за ріг стайні і заховався в кущах смородини.
Побачивши бричку Северина Романовича, що завертала до воріт, Андрій гукнув голосно:
— Тітко Ганно, вуйко приїхали!
Тітка визирнула з комори, обтерла руки білою ганчіркою і заклопоталася:
— У мене борщ охолов, і він того не потрапить, що крутишся цілий день… — вона щезла в коморі і з'явилася через кілька секунд з кільцем ковбаси. Андрієві здалося, що затрималася на мить біля дверей і туди-сюди глипнула очима, та, либонь, тільки здалося, бо задріботіла до кухні, охкаючи.
Хлопець провів її уважним поглядом, скосував на смородинові кущі, з-за яких визирав Грицько, невдоволено гмикнув: цьому пуголовку таланить…
Щойно мати увійшла в кухню, Гриць кількома стрибками подолав відстань од кущів до комори і спритно прослизнув у двері.
— Гей, — загорлав з вулиці Андрієві Северин Романович, — помер ти, чи що? Відчиняй ворота!
Хлопець побіг до воріт і не побачив, що мало не тої ж секунди безшумно прочинилися кухонні двері і тітка Ганна метнулася до комори.