— До хижі не підходив?
— Що йому там робити? Але ж дали ми йому! — Сергійкові явно хотілося перевести розмову на інше. — Більше з нами не задиратиметься!
Пилип підняв з трави півхлібини, суворо попередив малого:
— Я взяв з комори, і мати не бачили. Якщо питатимуть, мовчи.
— Дай, я віднесу, — Простягнув руку за хлібом Сергійко.
— Зірку заховай у хижі.
— Навчений
— Попитай, може, потребують чого…
Пилип обдивився, чи нема нікого близько, і, відімкнувши замок, пропустив Сергійка до хижі.
Андрій крутився біля комори з півгодини, поки тітка Ганна поралася там, але все даремно: тітка не відлучалася, і пролізти в комору не було ніякої можливості.
Нарешті, коли вже терпець урвався, допоміг щасливий випадок.
Тітка визирнула з комори, побачивши, що свиня пролізла до городу, схопила дрючка й, голосно лаючись, побігла виганяти.
Андрій югнув до відчинених дверей, схопив шмат сала, засунув за пазуху, підстрибнув і зірвав кільце копченої ковбаси, обережно визирнув і заховався за спіжарню.
І там ніс у ніс зустрівся з Грицьком.
Андрій удав заклопотання, хотів проминути Грицька, але той зупинив його. Дихав збуджено, видно, щось дуже схвилювало його і не міг не поділитися з кимось.
Запитав:
— На нічліг обидва Демчуки з тобою їздили?
Андрій склав руки на грудях так, щоб хоч трохи прикрити пазуху.
— Ну, обидва… То й що?
– І нічого не трапилось?
У Андрія похололо всередині. І все ж знайшов сили відповісти байдуже:
— Нічого. А що таке?
— Розумієш… — Грицько присунувся, гаряче задихав у вухо. — Щось у них не те… Хтось там у хижі… У їхній рибальській…
Певно, Андрій пополотнів, та, на щастя, Грицько нічого не помітив.
— Звідки знаєш? — запитав Андрій.
— Хотів я там скупатися. Бачу, малий на березі. І криється од мене… Щось мене штрикнуло — отак відразу збагнув — криється. Ховає кулак за спиною, а очі бігають. Питаю, що в тебе, а він мовчить. Виявилося — червоноармійську зірку ховав. А тут другий налетів на мене. Я, звичайно, дав їм, аби не лізли! Ну, поголомшив їх трохи. Пішов, раптом дивлюсь — хижа замкнута. Ніколи такого не було, а тут, бач, замок повісили. Пилип із собою клунок притяг, коли швиргонув я його, клунок розв'язався — півхлібини випало і огірки розсипалися. Для чого хліб, питається?
— На обід, як для чого!
— Овва, на обід! Так їм мати півхлібини й дасть! На тому тижні в батька півпуда муки позичили — до врожаю, збагнув? А тут півхлібини!
— Може, поцупив десь? — висунув припущення Андрій. Це було негарно — казати таке про Пилипа, та, здається, не залишалося іншого виходу.
— Де поцупиш? Хіба що в нас… Та комора на замку й ключ у матері.