Боїмося глянути собі в очі. Ситуація гаряча, як під Бродами.
Тут не витримали б ніякі "файталапи", ані романтики. Тут можуть існувати тільки селепки! А що я селепко з діда-прадіда і не є ні "файталапою", ні… романтиком (тут такої певности вже не маю!), то я витримав.
Сіріє. Бачу клаптик старої газети. Читаю "вермахтсберіхт" з-перед 10-ти днів. Пишуть, що під Фельдбахом наші взяли 2.000 большевиків у полон.
Питаю скуленого, як я, Каплуна:
— Гей, селепку! Ви взяли тут кого в полон?
— Так! Десять днів тому. Двох.
Ясна справа. Сотня бере в полон двох, полк звітує 20, дивізія 200, а головна квартира 2.000!
Большевики шаліють. Біжу ровом. У куті сидить хорунжий Андрій Коморовський. Біля нього Місько Карпинець. Дивлюся, що роблять. Андрій дере якісь папері.
— Це що? — питаю.
— Нищу мої любовні листи!
— Чому?
— Ти не бачиш, яка ситуація?
Місько Карпинець, почувши те, шукає по кишенях. Я швидко витягнув листа моєї дівчини, подер і кинув на купу подертих листів Андрія. Дивлюсь на Міська, а цей, не маючи ніякого листа, дере якусь газету.
— Психологія юрби! — кричу і хочу знайти свого листа.
Бабах! Нас розкидало. Я пригадав собі, що кудись біг. Почав бігти далі. Довкола шаліє війна. Затримався. Властиво, куди я біжу?
Пригадав собі. Маю вертатися до своїх.
22 квітня 1945.
Я вирвався якось з-під Фельдбаху. Іду собі дорогою. Фронт за мною і збоку мене, за яких два кілометри. Зустрів військового воза. Совєтські літаки літають сюди й туди. Я сховав ноги під якусь бляху. Ноги тепер важніші, як голова.
Побачив поручника Богачевського, що їхав на коні. Ні, не їхав. Це кінь ішов, а він сидів на ньому й спав.
Пішки йшов далі. Вступив до шпиталю. Нібито потребую ліки від простуди. Доктор Радивил дає й каже:
— Найкращим ліком для недужого є трохи здоров'я!
Радивила я знав з Нойгаммеру. Він не любив маркірантів.
Раз прийшов до нього селепко.
— Щось мені скривило голову, не можу рушити шиєю.
— Не можеш, Васильку? Ану ляж у тій кімнаті. Коли за п'ять хвилин не поправишся, накажу тебе замкнути.
По п'ятьох хвилинах селепко виходить.
— Ви дуже добрий лікар, пане докторе! Як рукою зняло!
Стукнув закаблуками й більше його лікар не бачив. А одного разу схотів помаркерувати Любко.
Приходить до шпиталю.
— Щось мені заступило очі, нічогісінько не бачу!