— Як ні? Як ні? Знаєш, що? Завданням шлунку не є роздумувати про їжу, а травити її. Ось, як!
— Маєш слушність. Властиво, це не ти сказав, селепку, а Кльодель!
Мене здивувало знання Юська.
Так ми дійшли до штабу.
На невеликій поляні зібралося військо. Це були переважно делеґати, як і ми, бо полки стояли в боях з большевиками.
На трибуні був хорунжий о. Левенець, а генерал Шандрук — перед нею. Ми всі уставилися, як слід. Ліві руки поклали на ґранатомети, а праві піднесли догори. Сонце і весна. Небо голубе, і зелень свіжа, весняна. З фронту чути гуркіт артилерії, там десь б'ються наші.
"Присягаю Всемогучому Богові перед святою Його Євангелією… боротися під українським прапором зі зброєю в руках… за народ і за батьківщину".
Опісля говорив генерал. Потім перегляд і дефіляда. І назад, на фронт.
Ми верталися гуртами, а згодом розходилися кожний дo своєї частини.
Поручник Місько Карпинець розповідав про засідання в урядових німецьких кругах.
— Треба дати українцям рушниці — говорив Ґерінґ.
— Але тільки старі, з першої світової війни — додав Ґеббельс.
— І без набоїв! — це Ріббентроп.
— І тільки на неділі — заґуґнявив райхскомісар Кох.
— А що ми маємо робити з тими рушницями? — спитав генерал Шандрук.
— Як-то? — кинувся Гітлер. — Чи ви є, може проти оборони Нової Европи перед Москвою?
Стефанович розповів анекдот:
Гітлер чванився перед Мусоліні, що його вояки зроблять усе, що він накаже.
— Не вірю! — відповів дуче.
Отже вирішили перевірити. Пішли до берлінських касарень вермахту.
— Ти знаєш, хто я? — спитав Гітлер вояка.
— Знаю, ви є мій фюрер!
— Даю тобі наказ: Удар мене в лице!
— Не можу, мій фюрере!
— Дурні! — роззлостився Гітлер. — Ходімо до есесів.
Повторилося те саме:
— Це все запілля! Нема в них ґерманського духу. Їдемо на східний фронт!
Поїхали. В першу лінію. Большевицькі ґранатомети орють землю. Грають органи Сталіна, бомблять літаки. Вояки сидять не в окопах, а в ямах на одну людину. Обидва вожді підходять до такої ями.
— Вилазь! — крикнув Гітлер.