Він налив мені рицинової олії й наказав випити, та зачекати в коридорі. За той час доктор Лемішка оглядав інших. Я ждав, сестри не появлялися. Так проминуло три години. За той час я перестав думати про сестер, зате почав бігати. Бігали ми всі, як мистецькі аси. Врешті закликав мене доктор Лемішка.
— Помогло?
— Так! — кажу.
— Не кашляєш? Ану, спробуй!
— Не маю відваги, пане докторе!
Ми вже хотіли відходити, коли прийшов якийсь старшина, колишній полковник військ УНР. Доктор Лемішка
глянув на нього й на протокол оглядів.
— Ви здорові, сотнику. Маєте тютюновий бронхіт, але з цим переживете сімдесятку.
— Я маю 73! — сказав сотник.
— А, бачите, бачите! — промовив радісно лікар. — Чи я не говорив?
Після рицини ми витверезіли цілком. Я, виходячи, вскочив у коридор, де ждали на медичний огляд сестри.
— Закрийте очі, дівчата! — крикнув я, доки ще вони встигли понакриватися своїми блюзками й штанами. — Мусимо пройти цим коридором!
В сотні я довідався, що став вістуном.
27 квітня 1945.
Сьогодні ми на висуненому відтинку сотні. Юсько, я і п'ять селепків. Маємо йти в далеке передпілля, розвідати, що є з москалями. Маємо ручні ґранати й протипанцерні макогони. Ледве рушили, напоролись на вогонь. Одного з селепків царапнуло по руці. Він наробив крику.
— Пане поручнику; пане поручнику, мене ранило!
— Шляк тебе не трафить! — закричав командир. — Не кричи! Марш назад!
Нам додали іншого селепка.
Ми розвідали; що в селі проти нас є якась сотня большевиків. Вночі йдемо ще далі, вглиб терену, зайнятого ворогом.
28 квітня 1945.
Ніч. Виправа далека й небезпечна. Мали тільки машинові пістолі, ручні ґранати і п'ястуки-макогони.
Вночі минули село. Коли світало, засіли в корчах. Ще було темно. Коли підвелися, побачили за яких 200 метрів від нас шосе. Здалеку щось гриміло, торохтіло. Юсько зірвався, став за деревом.
— Панцері! — прошепотів.
Ми дивилися на нього, і було на що глядіти. Звідки він дістав такий вираз очей?
Ми просувалися далі. Ішли не йшли», а рачкували ніжка за ніжкою, ручка за ручкою, кожна долинка була для нас спасенною.
— Диви, диви! — закричав раптом один селелко.
Я підніс голову. Панцері їхали по шосе, а до них біг Юсько. Щораз то блискав вогонь з вежі, і зараз же гремів біля нас розрив. А Юсько біг, згорблений, скулений вчетверо, досяг рова біля шосе й біг далі. Спотикнувся і впав. Устав знову. Біг рівно, наче на спортових перегонах на тисячку.
— Скорше, скорше! — закричав знову селепко, наче б Юсько міг його почути.