Нагло Юсько приляг, прицілився. За хвилину блиснув огонь з панцера: загорілося темно-червоне гостре полум'я, і страшний гук долинув до нас. Панцер горів.
Інші обертали вежами, і цівки кулеметів звернулися в сторону Юська.
Та-та-та-та! Та-та-та-та-та!! — зацокотіло. Один із селепків побіг туди. Два панцері горіли. Інші поволі завертали назад. Ракета!
Високо за нами піднялася вгору червона ракета. Це був знак до відвороту.
Селепко вернувся, не добігши до Юська. Ми дістали кулеметний вогонь.
На нашу групу почали наступати большевики.
Під вечір ми таки добилися до наших становищ.
3 травня 1945.
Звик до різних випадків, але без Юська сумно. Нещастя, що не могли його ані врятувати, ані забрати з собою.
Завтра Великдень 1945 року! Прийшов о. Томашівський. Сотня сповідається.
4 травня 1945.
Вночі, о 12 годині, ми всі, як один, заспівали в окопах "Христос Воскрес". Спів передали крізь гучномовці до большевиків, які стоять від нас за яких 150 метрів. Ніхто не стріляє. Христосуємось, ділимося свяченим, яке нам прислали з тилу. Стійки стоять нерухомо і вдивляються в терен перед собою. Треба бути готовим.
Біля полудня чуємо зправа вибухи ручних ґранат і постріли з машинових пістоль. Це йде рукопашний бій сусідньої сотні. У нас поготівля. Рушаємо на поміч. Хто сильніше б'є, той два рази б'є!
Я стою на стійці, з рукою на рушниці, думаю й записую: Ці роки! Для декого, може, хвилина, а для мене ціла епоха! З львівського селепка, що ледве починав розуміти життя, я став вояком нашої Дивізії. Перейшов пів Европи і є одним з тих, що б'ють москалів! Ось, як!
Під вечір розійшлися поголоски, що Німеччина має капітулювати. Цікаво, як це буде.
О. Томашівський залишився нині в нас. Відвідує селепків і розмовляє з ними. Ходить від одного до другого, не зважає на большевицькі кулі й жартує. А ми з ним.
— Цікаво, — каже, — я чув, як ви собі складали святочні побажання. Всі ці ваші "багато щастя, здоров'я, і многая літа, і вийти з війни, і дівчата" — все це, мої селепки, щастя дочасне. Але чому ніхто з вас, ніхто з цілої сотні не побажає ближньому щастя вищого, небесного?
— А що було б, отче поручнику, — кажу я, — якби я вам побажав, щоб ви осягнули небесне щастя і то зараз, негайно?
Біля шостої отець поручник попрощався й пішов до інших частин.
Мене зморив сон. Я ліг на дно рова й закуняв. Збудив мене прикрий стусан під ребро.
— Ти що? З курми вибрався спати?
Це був якийсь новий підстаршина.
— Як-то, — кажу, — з курми? Тут нема ніяких курей.
Може, була б і авантура з цим новим, якби не прибіг один селепко.
— Ви чули вже? Наші будують міст!
— Хто наші?
— Піонери. На річці Мурі. Щоб Дивізія могла відійти до англійців.
6 травня 1945.
В полудень ми вже знали: Німеччина скапітулювала! Ми залишаємось на місці. Інші частини Дивізії відходять на захід.
7 травня 1945.