Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

8 квітня 1945.

Ми на кількадесят метрів від большевиків. Сотник Козак заповів мовчанку й тишу. Але зі мною сталася біда. Вночі захотілося мені вчинити щось цілком людське. Я старався це зробити тихо. Не вдалося. Большевики почули мій тон і почали стріляти. Якось скінчилося без втрат.

Творимо штурмові відділи, робимо випади й розвідчі акції. Я йду на нічну виправу.

9 квітня 1945.

Вночі наша група звела рукопашний бій з большевиками. Ми наскочили на них несподівано. Я повалив трьох з мого шмайсера. Напад удався. Ми засіли на їхній позиції. До полону не взяли нікого. Ранком завернули до себе.

10 квітня 1945.

Один рій пішов на поміч замкові. Видряпались на гору, але виявилося, що залога не потребує помочі. Командир залоги, хорунжий Гаврилів, закричав:

— Вертайтеся, ми тримаємось добре.

А звітодавець Олег Лисяк виглянув крізь вікно замку і стукнув себе пальцем по лобі.

12 квітня 1945.

Я пішов на дальшу розвідку. По шосе йшли втікачі. Розповідали про московську дич та про енкаведівські методи червоних комісарів. Це те саме, що писав Шевченко в "Посланії":

"… бо невчене око загляне вам в саму душу глибоко, глибоко!…" — про розлючену, дику людину.

Мадяри, що втікали, мовчали й плакали. Ніхто їх не розпитував. Москалі, що вкрали для себе відоме "екс орієнте люкс", — замінили його на "екс орієнте люес"…

14 квітня 1945.

Це був гарний ранок. Большевики зайняли замковий фільварок. Ідемо до наступу. Під вогнем дісталися до дороги. А в рові, за дорогою, москалі. Ми вступили в рукопашний бій. Я сік шмайссром перед собою. Інші закидали большевиків ручними ґранатами. Ворог боровся так само. На Козака впали дві ручні ґранати, які він зручно відкинув до большевиків. Третю відкинув стрілець Стасенко.

Рукопашний бій тривав. З цих хвилин не пам'ятаю багато. Бачив тільки, як Стасенко зловив рукою цівку большевицького кулемета, але впав, прошитий кулями. Вкінці ми здобули московські становища. Я важко дихав, дивився на трупи большевиків і на ранених, що кричали. Шмайсер я тримав на поготівлі, бо, бувало, що й ранений стріляв по нас. Фільварок ми здобули і таким чином розірвали ворожий перстень довкола замку.

Ми збиралися забезпечити становища й відпочивали. Козак обходив усіх, усміхаючись. Я ледве сидів у рові й прикурював цигарку від цигарки. Дурні нерви! Було тихо. За якийсь час большевики почали гукати крізь гучномовці:

— Таваріш Козак! Чого ж ти? Хаді до нас! Будєш командіром!

Юсько відгукнувся:

— Знаєш приповідку на "ч"?

— Нєт, нє знаєм. Какая она?

— А чи не пішли б ви до чорта?!

Цю спробу розмови перервав поручник Козак. У штабі полку відбувається присяга перед начальним вождем, генералом Павлом Шандруком. Нас двоє, Юсько й я, мали йти, як делеґати від нашої сотні.

Ми вичистилися як могли, і рушили. В дорозі розмовляли, раділи сонцю, весняним квітам і голосам природи. За собою лишили фронт. Юсько спитав:

— Властиво, що діється в політиці?

— Не бачиш? Німці програли, бо ми вже можемо мати цілком явно наше військо.

Десь там, у якомусь розбомбленому місті, творили Українську Армію, а наша Дивізія була її першою дивізією.

— І що з цього вийде?

— А я знаю? Може, американці підуть проти Москви, якщо розумні. Тоді ми виграємо.

— А як ні?