Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Бо як будеш багатий, то це вповні прикриє твою глупоту! — додав на кінець.

Алярм! Гудуть літаки. Ми ледве вскочили до якогось помешкання, де сидів уже хорунжий о. Сивенький і ще кілька. Не мали часу ні привітатися, ні розглянутися.

Фі-і-і-і-і, фі-і — і-і-і-ба — бах! Фіі — і — і ба — бах!

Бомби. Американці кладуть килим. Я скочив убік саме в той момент, коли вилетіли шиби з рамами й жовтий дим залив кімнату. Приклякнув біля дверей. Довкола свистіло, гупали бомби, хата гойдалася, щось обсипалося, душило димом, паленизною й цегляним пилом.

Я глипнув у вікно. В сіризні було видно ясний отвір, а в ньому велику ковбасу, завішену на цвяху. В тій хвилині з-під ліжка вискочив якийсь селепко, підбіг до вікна, зірвав ковбасу і втік назад у свій сховок. Це була велика відвага, але я його розумів: на згадку горохівки, ми всі були здібні до найвищих національно-геройських вчинків. Хай живе ковбаса!

Літаки пролетіли. Я виглянув на вулицю. Це був перший поверх. Довкола сіро-жовта хмара, через яку пробивався жовтий похмурий кружок сонця. За два кроки нічого не видно.

— В таких умовах загибає мистецтво! — почув я голос на бальконі.

Приглядаюся. Сидить Перфецький і малює. Я завмер.

— Чоловіче, то ви цілий час сиділи тут?

— Так! — відповів маляр, — треба переживати творчо різні моменти життя. Тепер я знаю, як виглядає світ, коли американці кладуть бомбовий килим. Шкода тільки, що нічого не бачу.

Знову летять. Я ще бачу, як Перфецький готує новий картон. Ні, дуже дякую! Фі-і-і-і-і! Я скочив у кімнату. Знову вибухи, знову колишеться земля й дім, і щось обсипається на вулиці. Ні, малярем-баталістом не хотів би я бути ні за що в світі!

28 лютого 1945.

Селепки познайомили мене з якимись студентками. Сьогодні ми пішли до них з візитою. Вони говорили на всякі теми, що не мали нічого спільного з життям. Про театр, літературу і таке інше. Говорили багато й голосно. Найбільше підтримував їх грабія Ткачук, бо він завжди знайде спільну плятформу з дівчатами, та о. Сивенький, який використовуючи своє звання, міг безкарно класти руки на коліна дівчат і говорити до них:

— Люба дитинко!

Я вийшов знуджений і невдоволений. Ні, я таки волію дівчину, яка не знає різниці між Гамлетом і котлетом! І між Фордом і фйордом.

1 березня 1945.

Пішов до дивізійного шпиталю, що примістився у великому будинку, в Цельнав. До середини не заходив, щоб не потрапити на очі шефові. Хоч колись, в Нойгаммері, я з ним чистив моркву, але нині він викинув би мене з чистим сумлінням. Д-р Лемішка тримав усе в порядку, включно з сестрами, за якими всі дивізійники пасли очима.

Я крутився досить довго, поки не побачив одну чорненьку, в окулярах. Була гарна в однострою з левиком і з кепі на голові. Часу багато не було, бо шпиталь був недалеко.

Ми балакали швидко про це й те, врешті, з уваги на її однострій і штани-спідницю, я спитав:

— А чи ви, Ірко, хотіли б бути мужчиною?

— Так, — відповідає. — А ви?

Мене мало шляк не трафив. Поки я прийшов до себе, вона вже була в середині будинку.

2 березня 1945.

Нічого не робимо. Зустрів Юська, як він стояв з дівчиною біля поламаного паркану. Це був ерзац перелазу. Ми народ консервативний, і всяка любов у нас починається від перелазу.

Я пішов знову під шпиталь. Тим разом було видовище. Починаючи з кінця, мушу сказати, що пару днів тому, німці прислали до Дивізії кілька московських сестер. Таку й я зустрів по дорозі.

— Гдє здєсь лазарет?

— Як? — кажу здивований.

Вона повторила. Сказала, що шукає лікаря.

— Я думаю, — кажу їй, — що чоловіки повинні шукати жінок, а не навпаки.