Вона дивно зареготала, а я все ж таки запропонував, що відведу її.
— А нічого мені не зробите?
Що за чорт? — думаю собі й кажу:
— Ні, дівчино, на мене цілком спокійно можете покластися!
Ми пішли. Я зиркнув на неї. Вона мала очі, стужені за мудрістю. Спитала:
— Чи всі члени Дивізії мають право лікуватися?
— Так, — кажу.
— Даром?
— Даром!
— І сестри?
— І сестри!
— А такі, що сподіваються дитини?
Ось що! — подумав я, але відповів:
— Це залежить, чи йдеться тут про ушкодження, заподіяне на службі.
Тимчасом під'їхав віз і став біля будинку. В шпиталі хтось почав із сестрою сварку, яка розлягалася аж на вулицю. Врешті появилося з десяток сестер у німецьких одностроях, яких доктор Лемішка, при помочі наших селепків, заладував на віз, і коні чвалом від'їхали.
Поручник доктор Лемішка витер піт на лиці.
— Селепку, — сказав, — я волів би бути звичайним вояком, ніж директором шпиталю з московськими сестрами! Слава Богу, позбувся їх!
Віз уже в'їжджав у село. На ньому верещали й погрожували нам п'ястуками повнолиці, товсті московки.
— Шпиталь — не публічний дім! — сказав доктор. — Вони принаджували до себе німців, і то вже по двох днях побуту в нас!
— А куди їх повезли?
— Туди, ген за ріку. Скинуть їх з воза та й усе. Хай ними журяться їхні німаки!
Сестра, з котрою я йшов, як під землю провалилася.
3 березня 1945.
Нічого не діється й нічого не робимо. Хіба що вечорами проливаємо море сліз і горілки. Пишу це щиро, хоч відомо, що небезпечно є в житті бути щирим. Тільки в одному випадку щирість не шкодить: коли людина є на додаток ще й дурна.
Найнеприємніше в лінивстві є те, що годі його перервати, щоб відпочити.
Слухаємо радіо: промови вже такі дурні, що найдурніший селепко знає, до чого йде. Таємниця доброго провідника є вдавати такого дурного, щоб слухачі думали, що вони мудріші. А цей, з Берліна, робить навпаки. Каже: фюрер думає за вас! Це не доведе до доброго, бо фальшиве!
4 березня 1945.
Один німецький хорунжий дістав наказ вивести залізницю з ужитку. Він пішов зі своїм відділом на станцію й забрав у мішок усі квитки. Цей хорунжий ще не був на фронті. Завдяки такій геніяльній тактиці, наші хлопці мусіли відбивати залізницю від большевиків.
5 березня 1945.