Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— До Дивізії повинні йти всі! — сказав несподівано один з тих, що ще недавно плакали.

— Так! — відповів я святочно, — всі, аж до останнього року свого життя, якщо, розуміється, до такого року доживуть!

15 вересня 1944.

Маю особисту приємність. Приїхав поліцай. Зголосився до мене, подякував мені. Правда, я навіть і пальцем не кивнув у його справі, але його прийняли, того самого дня дали старий, латаний однострій, і зараз же почали гепати по піску.

— Але ви впливовий чоловік! — сказав до мене.

— Певне! — кажу. — А вам як, добре?

— Все таки, краще, ніж там.

Він показав рукою кудись поза дроти.

— Плакала?

— Плакала!

— Потіштеся. Жінка сміється, коли може, але плаче, коли хоче!

— Такі то жінки! Мордує хлопа, коли той живе, але коли задере ноги, тоді в плач: Е-е-е, такий був добрий!

— Але ви ще живете?

— Та живу. Але для неї то я вже задер ноги!

Про "тверді" не згадав ні слова.

18 вересня 1944.

При сніданні Кобринський, з фаху інженер, розповідав про Броди.

— Ціла сотня вигинула до останнього вояка.

— А ви?

— Я, власне, цей останній вояк!

Снідання дістаємо тому, що перед сніданням не вільно працювати. Коли, однак, хтось мусить працювати, повинен перед тим з'їсти.

Читаю нашу дивізійну газету "До перемоги". Дуже добра газета. Пише, приміром, що в німецьких музеях є два чашки Шіллера, і що одна з них мусить бути неправдива, бо Шіллер дожив до 46-го року життя. Далі є вістка, що фабрики сталі в Англії зуживають так багато сталі, що всієї сталі, яку виробляють, не вистачає їм для продукції сталі. З мистецького життя є нотатка, що Бутович намалював Джіоконду профілем.

У зв'язку з газетою видно, що кожна справа є ясна і проста аж до часу, коли нею ближче поцікавишся. Це все виписує Михайло Островерха на те, щоб з нас, селепків, зробити культурних людей.

20 вересня 1944.

Дістав листа від дівчини. Є на Словаччині, в Банській Бистриці. Мене вхопила наново любов у свої обійми. По ночах не можу спати. Через те пригадалося, що читав колись у Ґюї де Мопасана. Менше-більше так:

"Любов це велика муха, що влетіла в кімнату й не може вилетіти. Бренить і бренить! Часом сяде собі й чистить голову ніжками. Тоді забуваємо про неї. І враз вона знову є. Зловити не дається".

В моїй голові саме й є така муха.

21 вересня 1944.

Близько біля наших бараків, за дротами, є бараки власівців. Щоденно, під вечір, вони влаштовують базар. Продають усяке барахло один одному, торгують, купують. Найбільша сенсація для тих москалів є годинники. Наші селепки показують їм годинника. Тоді збігається сотня. Питають:

— Пан! Продай часи, пан!