Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Падаємо з ніг. Далі вже годі. Ноги в черевиках попухли, болять. Лежимо, як неживі. Не хочеться ані їсти, ані курити.

Наказ: вночі здобути Банську Бистрицю! Холера! Перед нами ще яких 20 кілометрів і бій!

Підводимося з трудом, і — що можна зробити? — маршуємо на Банську Бистрицю. Як ти вояк, то роби своє діло. Хто трясе грушу, тому грушки падають на голову.

Ідемо в третій лінії. Спереду вже бій. Січуть, як навіжені.

Скоро! Скоро!

Біжимо, підбігаємо, йдемо прискореним маршем. По дорозі важкі бетонові бункери. На щастя, вже порожні. Сильні укріплення. Мости зірвані.

29 жовтня 1944.

Вночі ми зайняли большевицьку столицю. Уряд Словаччини — москалі, жиди і двоє чехів утекли літаками до Львова. Генерал Попов теж. Певне, сидять тепер у кав'ярні Жоржа. Ще чотири години тому були тут.

О 9 годині наша група, без утрат, увійшла до міста. Всюди гурти полонених. Багато "настоящих" большевиків, комісарів, енкаведистів.

Раптом чую крики. Якісь люди підбігають до наших. Це наші втікачі. Дають їсти, пити нашим воякам, плачуть, обіймають.

Підходжу до них. Людей зібралося багато. Оповідають як большевики обіцяли всім щасливе життя, але на тому світі. На цю картину глядять большевицькі комісари. Приємно їм не є, за це я ручуся. Їх беруть два наші селепки із здобутими машиновими пістолями.

Дивлюся на московські морди енкаведистів. Жінки розповідають, що ось цей погрожував їм усіх послати в штаб Духоніна.

— Я вам дам Україну! — кричав, вимахуючи пістолею.

А тепер стоїть тут. Опустив очі й водить ними кудись на боки. Усім відомо, що з ним буде!

Раптом я верещу. Кричу, як божевільний. Два кроки від мене стоїть моя дівчина.

Не пізнала. Я дикий, зарослий, брудний.

31 жовтня 1944.

Два дні відпочинку, два дні з дівчиною! Здобули масу зброї. Кожний має пістолю, ґранати. Маємо важку зброю. Магазини повні.

Два дні щастя. Я чистий, виголений, молодий, зарозумілий, дурний! Вона щаслива, гарна, моя!

Вечір. Нині йдемо далі. Дівчина плаче. Я мовчу. Десь під Будапештом прорвалися большевики. Кажу, щоб їхала далі, не залишалася тут. Не знає, куди. Я теж не знаю. Попри мене переходить тато Вільднер. Усміхнувся до мене й поплескав по плечу.

Група йде в гори, очистити Словаччину від большевиків. Я прощаюся. Маю наказ їхати, як кур'єр, до Жіліни, де штаб Дивізії. Прощаюся з моєю дівчиною. Для неї я, певне, найбільший герой у світі!

3 листопаду 1944.

Приїхав до моєї сотні. Ми заквартирували в селі. Село бідне, в горах, дошками забите. Людям байдуже, яке військо, хто й пощо. Оглядають нас, а ми їх. Що буде з нами й з нашим вишколом, ніхто не знає. Маємо чекати наказів. Взагалі, дуже похвальною і практичною чеснотою вояка є вміти чекати.

Деякі, що розуміють село, ходять розглядати оточення. Дорогою проходять поволі корови й теж розглядають нас сумними очима.

— У здорових селян родиться здорова худоба — кажу авторитетно до Олька Лісевича. Киває з признанням головою.

Увечері нас кілька пішли на село, до знайомих дівчат. Мене, як нового, представили вчительці. Називається Анічка. Опісля ми були в неї дома. Грало радіо, пили вино.

4 листопаду 1944.

Багато молодих з села є в партизанах. З дурноти. Пощо пішли, самі не знають. Люди розповідають, що партизани нападають на довколишні села й грабують. Буває, — кажуть, — заходять в ліси, що сягають села. Чи це правда — не знаємо.