Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це німецькі! — сказав Козак, — але зразу посипалися кулі. Літаки почали обстрілювати нашу поляну. Всі кинулись до лісу. Тільки Чучкевич вибіг на середину й попав махати хустинкою. Один з літаків знизився й перелетів понад самими деревами. Літун пильно приглядався до Чучкевича. А цей махав руками, підскакував, робив знаки, аж я розреготався. Але літун зрозумів. Перелетів кілька разів в одному напрямі, тобто подав нам, куди маємо йти. І ми почвалали, несучи зброю і своїх поранених, голодні й знесилені, але щасливі щастям живого вояка.

24 липня 1944.

Маршуємо на Ходорів, Миколаїв і десь далі. Аж тепер я опритомнів.

Стають переді мною ті страшні картини, наче живі. Коли засинаю, здригаюся від найменшого шереху. Мені здається, що це совєтські панцері. Наново ввижаються безпанські коні, що їм повідстрілювано дві, три, чотири або й більше ніг. Я маячу картинами вогню: горять хати, збіжжя, большевики й інші легко запальні речі.

Проходить військо. Ідуть без шапок, брудні, зарослі, ледве волочать ноги. Але зброю тримають. Зникають одні, надходять інші. Іде хор. Зарицький, чорний, як ніч, тільки блищать очі. Не годен уже кричати. На цілу дивізію поголений був тільки о. Левенець. Це якесь чудо. Коли й як він це робить? Але, власне, такий він є: 65 кілограмів доброго хлопа!

Записую, кого бачу. Олег Лисяк з умучення почервонів разом з лисиною. Витягнув шию, руки вложив у кишені довгого плаща й навіть не бачить мене. Але в такій ситуації має на це право.

Десь приплентався Степан Конрад. Він теж звітодавець. Йде, як люнатнк, як сонний. Спотикнувся об мої ноги. Ледве встиг його підхопити.

— Не знаю, де мої окуляри — виправдується ніяково. Він нахиляється до мого лиця, ніс до носа, і пізнає:

— Селепку! Ти вийшов? Дурні все мають щастя!

— А чому ви мучитесь без окулярів?

— Не знаю, де поділися. Завжди мав їх на носі, а тепер, певне, в якійсь кишені. Тепер нічого не бачу і не можу починати шукати, доки їх не знайду.

Ішли інші. Сотник Феркуняк ніс на рамені протипанцерний п'ястук, наче трембіту. Поручник Олекса Горбач їхав звтом, і, виставивши тріюмфально ранену ногу, махав до нас протекційно рукою. Поручник Мурський підпирався рискалем, а Клюфас з Куликова, з саперів, тримався якоїсь лати, що стирчала з воза. Їхав шпиталь, а властиво його рештки, з рештками сестер, яких тоді побачив перший раз. Вони теж прорвалися з оточення.

Я радів усіма, як дитина. Це був мій найкращий день, бо мені було цілком ясно, що я живу, вони живуть. Дивізія живе. З досвіду знаю, що на війні можеш загинути, хоч би ти був і найдурніший. Так, брате! Хоч би ти був і найдурніший!

Ось, так, лежу в рові, дивлюся на похід і записую. Колись видрукую, може. Хто скаже "добре написав" — хай його вхоплять чорти! А хто скаже, що це писане серцем і кров'ю, хай по війні вибудує собі хату, хай має гарну жінку і багато дітей і внуків! (Не знаю, чи це мої ориґінальні слова, чи, може, вже їх десь чув).

Далі я вже не міг приглядатися походові. Я віддавався саме дуже важливій справі, коли нагло хтось з нашого відділу заверещав, що треба йти далі.

25 липня 1944.

Хоч поїзди не ходили, ми захопили якийсь самовар з. кількома вагонами, що пхався на Самбір. Нас кількадесят зайняли два вагони. Ніхто нічого не говорить. Одні сплять, інші лежать з відкритими, нерухомими очима. Зброя в куті вагону. Тільки я маю її на собі. Для певности.

Пишу. Аж тепер пригадалося, що я, а певне й інші думали, що не вийдемо. Будемо лежати на полі з розкиненими руками, як багато, багато наших друзів.

Десь нема Юська. Певне, маршує з колоною.

Перед двома тисячами років писав Горацій: "Згинути в бою є почесно і солодко!" Може, він писав так тому, що перед двома тисячами років дійсно було приємно згинути. А, може, тому, що писав собі не так, як я, а в гарній віллі, з купелями і водограєм, з мальовилами на стінах і в свіжому повітрі сабінських гір. Вояк такого не напише ніколи!

Ми брудні, як свині. Це не впадає в око нікому. Врешті, герой є завжди героєм, без огляду на те, чи він умитий і одягнений. Хіба що є смішний у подертих штанах, у роззявлених черевиках, у завеликій або замалій чужій шапці. Ми іншими не були, а навіть якби й були, то історія про це ніколи не згадає.

Під Бродами я спокутував усі гріхи мого молодого життя — а це щось значить.

В дійсності, цього року я вирвався з двох оточень: від большевиків і від Маланкц. На диво, друге було куди легше!

Приходить контроля. Записують прізвища, хворих.

— Ти що таке маєш на собі?

Я зірвався, став на струнко. Переді мною булавний Любко Боднар, з протипанцерників.

— Це — кажу, — вдаряючи по зброї рукою — баґнет, машинова пістоля, ґранати! Я вродився зі зброєю! — додаю поетично, щоб зискати на національно-геройському вигляді.

— Скинь це все до кута. Вродився, кажеш? З баґнетом і ґранатами? Не хотів би я бути твоєю мамою!

Ніякого зрозуміння до поетичности і символіки не має. Записую думки, що їх навіває торохкотіння залізничних коліс.