Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не продаю!

І вилискує селепко годинником. А коли москалі переконуються, що таки не куплять, каже один і другий:

— Пан! То дайте хоч потримати хвилину!

22 вересня 1944.

З того боку дороги, де були теж задротовані порожні бараки, нагло оживилося. Напливли німці. Оглядаємо цю збиранину. Всілякі роди зброї, старі й молоді, походжуть і кричать.

Я зараз довідався, що це є. Їх половили в цілій Німеччині, ніби "маркірантів". Це ті, що приїхали з фронтів на правдиві й фальшиві відпустки, на правдиві й підкуплені накази їзди. Їх ловлять особливі відділи, під командою генерала Унруґа. Ці відділи прозвали "Heldengreifkommando", тобто команда схоплювання героїв.

Так, війна небезпечне діло! Тут нема ніякого сумніву. Війна шкодить здоров'ю. Але чи через те, може, маємо не воювати, а тільки, приміром, займатися чорною торгівлею? Тоді виходило б, що не треба пити кави, бо вона шкодить серцю, або пива, бо воно нищить нирки! Тоді треба б не лежати ціле життя в ліжку, бо це найбільш небезпечно. Адже людина не живе для того, щоб зберегти ногу, руку, або нирку. Взагалі, можна сказати, що вже саме життя є небезпекою для життя.[5]

Прийшов до нас німець, що був господарським підстаршиною.

— А де ви були під Бродами? — питаю його. — Я вас не бачив.

— А я що, дурний? Було видно, до чого це йде! Я поїхав до Львова по справах!

— А ми не мали через три тижні ані білизни, ані цигарок. Це свинство!

— Ото сказав! Я волію бути ціле життя свинею, ніж раз трупом!

Що я мав на це сказати?

25 вересня 1944.

Є поголоска, що на Словаччині комуністичне повстання. Червоні захопили майже всю країну. Хлопці непокояться, там багато наших утікачів.

Я зажурився. В Банській Бистриці є моя дівчина.

Увечері поширюється вістка, що Дивізія має йти на Словаччину. Сплю неспокійно.

26 вересня 1944.

Знову вістка, що на Словаччину йде тільки група під командою тата Вільднера. Як до неї дістатися?

Пополудні. Беруть теж охотників. Я голошуся.

Вечір. Мене прийняли! Завтра їдемо!

27 вересня 1944.

Зголосилися цілі сотні. Прийняли небагато. Видали боєвий виряд. Переходжу до боєвої групи.

Відхід. На нас дивляться заздро ті, що залишаються. Мені їх шкода. Вони так хотіли йти проти большевиків. Бувай! Бувай здоров! А приїжджайте скоро!

29 вересня 1944.

Ми приїхали на Словаччину. Вивантажили боєві припаси. Зайняли село Піля. Довідуємось, що маємо перед собою большевицьких парашутистів, чеських партизанів і словацьке військо, яке перейшло на сторону "повстанців". Усім командують офіцери та штаби комуни з Москви. Мають літаки й панцері. Ми не маємо. Кожний з них узброєний совєтською машиновою пістолею. А в нас і амуніції до рушниць небагато. Кажуть, що маємо собі здобути зброю від большевиків!

2 жовтня 1944.

Виставляємо стійки, розсилаємо патрулі, розвідки. Йде дощ. Саме вирушаємо на фронт. Дощ іде далі, мокнемо. Ллється за комір, промокає однострій, мокро в черевиках.

Ніч. Пишу в сінях якогось дому. Ми зайняли саме місто Нова Баня. Недавно була тут друга чеська бриґада, вишколена в Московщині. Втекли перед нами, але всюди смердить москалем.

3 жовтня 1944.

[5] Готуючи рукопис до друку, пригадав собі, що недавно прочитав такі слова Еріха Кестнера: "Seien wir ehrlich, das; Leben ist lebensgefuhrlich".