Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Смерть — велика прикрість. Життя таке гарне, а такий марний кінець! Десь я читав, пригадалося, що життя і смерть це так, як би пили смачну чорну каву, а на споді чашки відкрили втоплену мyxy. Є чого дивуватися, що кава смакувала!

Хто це фронтовий підстаршина? Кажу тобі, молодий чоловіче: коли тобі, брате, вилазять очі від страху, і ти не знаєш взагалі, чи живеш, чи ні, він сидить у рові, біля тебе. Він витягає цигарку, дає тобі і спокійно закурює. Шолом відхилює від чола, і з насолодою втягає дим цигарки. В нього спокій і рівновага.

Бути фронтовим старшиною — не навчишся ні в школі, ні на курсах, ні в кантині. Не треба бути ні мудрим, ні дурним. Треба бути фронтовим старшиною. Вони батьки сотні. Вони відповідальні за все: за харч і зброю, за життя і смерть. Вони завжди з нами. В болоті і в голоді. Коли воєнне щастя відвернеться від сотні, вони за те відповідають. Їх кудись забирають. Коли все в порядку, інші дістають за них відзначення. Коли приходить черга, гинуть так само як ти, селепку, і ніхто його не згадає — як і тебе. Його, фронтового старшину, невідомого вояка великих воєн.

Раптом мною кинуло. Я забув про моє щастя, про мою дівчину з трибуни. Де вона тепер? У Львові гасають большевики! Ой! Я холону.

Хлопці тимчасом виспалися і з сусіднього вагону понеслася нова пісня:

А згодом, по вечері, створили другу:

Це "Ох!" не стосується до пісні. Це мій інтимний, цілком особистий вигук, який вказує на мої душевні терпіння. Було б до кого писати, але куди?

Поїзд колише, колише. Очі злипаються. Час спати.

III. ЧАСТИНА

ДРУГА ДИВІЗІЯ. РЯТУЙТЕ! ЗГОЛОШУЮСЬ НА СЛОВАЧЧИНУ. ВОЮЄМО. В БАНСЬКІЙ БИСТРИЦІ. МОЯ ДІВЧИНА З'ЯВИЛАСЯ. ПРИГОДА З АНІЧКОЮ. БУДНІ Й МАТРИМОНІЯЛЬНІ КЛОПОТИ ЮСЬКА. ОБЛАВА НА ПАРТИЗАН. КОМІТЕТСЬКІ ГОСТІ.

27 липня 1944.

Село Спас. Тут я поголився, скупався. Спати, спати! Здасться, тиждень спав би без перерви. По дорозі нас обстрілювали літаки, але це не робило враження. Коли чув, що летять, автоматично стрибав у будь-який рів. Опісля так само вилазив з нього, і далі автоматично маршував.

У Самборі говорив генерал П'ятниця, що ми зрадники, а найгірші ті, що пішли до УПА. На мене це не мало впливу. Він своє, а я своє, і кожний з нас своє знає.

В Спасі зустрів Юська. А я думав, що він загинув. Бачив нині сотника Бриґідера й поручника Малецького, як вони шушукали з якимись цивілями. Було ясно, що це упівці. Бачив теж, як Луцький-звітодавець залицявся до якоїсь дівчини, а Лисяк йому перешкоджав.

30 липня 1944.

Між тими цивілями, що крутилися серед нас, я зустрів Міська. Їхня група перейшла в Карпати й там залишається. З нашими договорилися. Дістали зброю і стріливо.

Вночі снився мені поганий сон.

— Ну? — спитав Юсько.

— Снилося, що я мадяр.

— Та що? Це ще не таке страшне.

— Так, але я не вмію по-мадярськи.

Сни щось таки мають у собі. Йдемо на Карпатську Україну, до Ужгороду, а опісля на Мадярщину, до Будапешту.

Мадяри це ті, що напали на нас за княжих часів з Джінґіс-Ханом. Коли він вертався назад, вони загубилися на пуштах і там залишились донині. Різниця між мадярами й їхніми предками лежить у незнанні мови.

Я не їду на південь. Дістав наказ: негайно їхати до Нойгаммеру.

10 серпня 1944.

Їхав сам у вагоні. Шиба була розбита і вночі віяло иа мене. Я міг би з кимсь замінятися місцем, але нікого не було. Віяло, отже, до самого Нойгаммера.

16 серпня 1944.

Приїхав. Не цікаво. Замешкав у тому самому баракові, де був раніше. Є наші, що поприходили різними шляхами. Злазяться потроха.