Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У зв'язку з тим, шо наговорив генерал, нам дають погані харчі. Вони називаються "катеґорія три". Селепки розповідають, що нас пошлють на каторжні роботи.

17 серпня 1944.

З причини густої атмосфери і поганої кухні всі сваряться. Головно ті, що не були в боях, і нові рекрути, що ще заражені цивільною політикою. Нема сотень, полків і дивізійників, а є східняки, поляки, москалі, большевики, свині, якісь сини і холери. Їх найбільше в запасному полку.

20 серпня 1944.

Чимраз більше нових рекрутів. Приходять з Відня, з Праги та з інших паскарських центрів. Мають переважно черевики на грубих ґумових золях, вузькі штани і довгі, по коліна, блюзки. За тиждень це все зімнялося. Вчора дали їм однострої. В нашій сотні старих усього вісімнадцять, решта нові. Ними ганяють по полі, тобто переводять рекрутський вишкіл, а нами теж! Це страшне!

Ми назвали себе Друга Дивізія.

21 серпня 1944.

Є старі й нові інструктори. Ті, перші — фронтові, вчать так, як треба. Знаємо добре, що з тією наукою можна буде колись врятувати собі життя. Другі без досвіду. Вони тримаються приписів і говорять дурниці. Це нас мучить.

Людей без досвіду треба винищити зараз же по народженні. Ми живемо тепер в інших бараках, де колись були совєтські полонені. Ця околиця називається Гайзав. Зав — це свиня по-німецьки, а гай — не знаю.

25 серпня 1944.

Приїхали з Військової Управи полковник Бізанець і інженер Пиндус. Посварилися за нас у штабі. Генерал не дав їм навіть селепка, щоб заніс їхні валізки на станцію. Помста лилика!

28 серпня 1944.

Нема що їсти. Зупа з брукви, на друге — бруква. Весь час думаємо про минуле. З цілої Дивізії є тут дві тисячі. Не можемо дорахуватися своїх. Блукаємо по бараках і дивимося одні на одних. Нема сотника Палієва, полковника Палієнка, поручника Поспіловського, нема соток, тисячів! Нема хору Осташевського. Загинули. А колись треба було великої протекції, щоб до нього дістатися! Нема хорунжого Ґвоздецького, Германа й багато-багато щирих, справжніх селепків!

Дивимося і мовчимо. Пощо питати? І так відомо.

30 серпня 1944.

Ходимо голодні. Як дістанемо цигарок або горілки, ділимося. Нема чого жалувати собі. Хто не п'є й не курить, того вхопить дідько в інший спосіб.

1 вересня 1944.

Дістав листа. Письмо незнане, на конверті адресата нема. Ось воно:

Я вислав телеграму:

2 вересня 1944.

Приходять потроху старі дивізійники. Вітаємо їх, як воскреслих. Які історії вони оповідають!

Учора стався другий випадок. Повернувся стрілець Чучук, що не повернувся з-під Бродів. Він був із сотні Чучкевича. Ранком на збірці Чучук виступив три кроки, як належить, і опісля, замість зголосити свій прихід, зробив щось страшне. Підійшов до поручника Чучкевича, витягнув руку і сказав:

— Як сі маєте, пане поручнику?

Чучкевича мало шляк не трафив. Чучук стояв з витягненою рукою і всміхався, а Чучкевич замахнувся рукою, та втратив раптом силу. Зблід, і якби його не підхопили, був би впав.

Я людина добра і розумію їх обох. Колишній джура поручника Чучук, Чучкевича дуже любив, а Чучкевич до Чучука звик. Чучук зрадів, що є знову Чучкевич і хотів вилляти свою радість у позавійськовій, так би сказати, приватній формі. А Чучкевич викохав сотню на одну з найкращих у Дивізії. По козацьки стояли в боях, по вояцьки перебилися, і те, що залишилось, не була вже сотня, це був один хлоп, одна голова. І враз: "Як сі маєте?"

4 вересня 1944.

Генерал П'ятниця сказав, що ми з усіх дивізій у кітлі билися найкраще, та що відтепер ми в новій Европі стали вибраним народом. Можемо сказати, як кажуть тепер жиди, що ще живуть: "О, Єгово! Ми вже були досить довго вибраним народом! Вибери собі когось іншого!"

5 вересня 1944.

Все довкруги змінилося, як в казці. Їсти дають нормально. Ми вже не зрадники, а герої. Оцінка наших боїв прийшла просто з головної квартири, де мають усі акти бою. Інші не боролися, інші піддалися. Кажуть, що будуть давати відзначення.