Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ідемо все вперед, все в дощ. Доганяємо большевиків. Тяжко йти в болоті день і ніч, з важкою амуніцією. Доходимо до міста Жарновіц.

Саме загуло й засвистіло. Фонтани болота заляпали мене. Обстрілюють нас з ґранатометів. Ми, що з-під Бродів, не звертаємо на це уваги. Це для нас уже не так страшно. Йдемо далі, вперед, уперед. Зброя на поготівлі, очі, руки й вуха теж. Нові рекрути дивляться на нас і йдуть так само!

7 жовтня 1944.

Ідемо. Ноги маршують уже самі. Спимо, йдучи.

Минаємо села. Не знаю, як називаються, але як звав, так звав. Большевики втікають.

10 жовтня 1944.

За цілі три дні ми врешті зловили ворога. В Банській Щавниці. Тут усі села й міста або Баня або щось Банське. Я увійшов з першою розвідкою до міста. Був бій. З-поза домів. Збоку допомогли нам кулеметом і ми перли вперед. У большевиків постало замішання. Вони почали втікати, словаки зупинились і піддалися.

— Іди до чорта! — крикнув я до якогось, що з піднесеними руками став мені на дорозі. Він негайно втік.

— За москалями, хлопці! Бігом! Бігом! — кричав я.

Але москалі тікали скоріше.

Ми зайняли станцію Жакель і відпочиваємо. Сидимо в б'юрі начальника. Розкинулися в кріслах, полягали на долівку. Куримо. Семенець накручує радіо. Передача з Банської Бистриці. Це столиця большевицької Словаччини.

Знову: вю-ю-ю! Виють стрільна. Вибухи біля станції. Вилетіли шиби. Ми не рухаємося.

— Слухати спокійно не дають! — каже Шевчук з мого роя.

Стріляють без перерви з ґранатометів. Ґраната розірвалася тепер під самим вікном і сипнула землею й відламками по стінах. Ніхто нічого не каже. Не рухаємося й куримо далі. Семенець вийшов і приніс патефон начальника.

Граємо, а вони грають по нас. Ми навіть не чули літаків. Зате почули бомби. Але нам весело.

4 година. Ідемо далі. Селами.

15 жовтня 1944.

Ідемо. Вже п'ять днів.

18 жовтня 1944.

Ідемо. Як спиш, здається, ноги ходять самі. Гонимо большевиків. Скоро втікають. Постріляють трохи, і вже їх нема. Бомблять літаки. Втрат у нас досі нема.

20 жовтня 1944.

Село Бабіна. Добре укріплене. Москва ставлять спротив. Дістаємо вогонь з ґранатометів, кулеметів і рушниць. Підсуваємося під село. Наказ: село взяти штурмом.

Зриваємося до наступу. Кричимо: Слава! Здобули. Большевики вийшли за село, аде йдуть до протинаступу. Страшний вогонь, є вбиті й ранені. Села ми не дали! Укріплюємось. Але не є добре. Як то кажуть: ситуація безнадійна, але не поважна!

Приходить підмога. Свіжа сотня. Свіжа зброя. Під вогнем важких кулеметів ідемо вперед. Большевики втікають до Зволеня. Полонені кажуть, що Зволень укріплений і що це другий Сталінград.

26 жовтня 1944.

Ідемо обережно, дорога замінована. Треба вважати на тоненькі вусики, що вистають із землі. Це цілком певна вічність. Позатим дістаємо вогонь большевицьких кулеметів.

27 жовтня 1944.

Пробігаємо перекопані рови, вже не звертаємо уваги на міни. Вперед, вперед, вперед! Перед нами Зволень. Входимо до міста. Всюди протитанкові рови, бункери, покинута зброя. Сотні словаків стоять біля кам'яниць з піднесеними руками. Це партизани. А москалі знову втекли. Правда, ми йдемо й біжимо, а вони втікають автами.

Хтось сказав, що приїхала на Словаччину ціла наша Дивізія.

Старший десятник Матчак повернувся з розвідки. Каже, що останнє село перед Банською Бистрицею вільне від ворога. Йдемо туди. Під вечір займаємо село.