Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хтось підійшов і наблизив своє лице до мого.

— Селепку! Ти звідки?

Ми обнялися, розцілувалися. Пішли в село. В сотника я зголосив прихід хлопців і полонених. Один з них був москаль, другий наш. Рано стояв уже з нами, в одній лаві, в нашому однострою із золотим левиком на рукаві. Ми рушили вперед.

Мабуть 21 липня 1944.

Цей день був такий хаотичний, що я думаю собі: не було так, то годі сказати, чи це було так.

Ми проривалися. Не можу сказати, як воно було, бо з селепківської перспективи ніколи багато не видно. А цього дня то певне й з перспективи генерала була темна, чорна ніч. То ж не знаю, чи воно тривало коротко, чи довго.

Коли ми дійшли до рівного поля, до шляху й до якихось хат, нагло появилися з одного боку панцері, а з другого обстріляли нас з-поза хат. Ми кинулися на землю. Одне крило провадив поручник Чучкевич, середину, де я був, хорунжий о. Левенець, а хто далі, не знаю. Хтось біля мене вистрілював п'ястуки. Панцері почали горіти. На нас посипалися ґранати з мінометів і всяке інше залізо. Гук був такий, що навіть не чути було, як дзвонило в ухах. Уже зник навіть страх. Мабуть не було часу боятися. Ми бігли, падали, стріляли. Я був би й ще щось зробив, якби був на те час і спокій. Довкола ревло, блискали вогні, свистіли відламки й кулі, тягнулися дими.

Тільки раз я подумав собі: нема чого журитися! І так усім відомо, що кожний мусить раз умерти! Врешті, вірю, що доля якось змилосердиться наді мною.

І змилосердилася. Правда, я поміг їй дещо: підсунувся і до о. Левенця, якого, як відомо, не зачіпають кулі.

Тут я побачив, як добре зробили, що не зробили з мене ні. старшини, ні навіть підстаршини. Я не знав би, що робити. А вони давали накази, не ховалися й ішли перші, тоді, коли ми, селегіки, не раз боялися виставити голову. Врешті, хто може знати? Якби ми мали срібні нараменппки, можливо, теж вдавали б відважних.

Ми з о. Левенцем влізли в якийсь рівчак і лежали. Отець духівник поправив ручні ґранати й сказав мені:

— Йде завжди про те, щоб на війні не робити собі нічого з того, чи ти згинеш, чи ні. Це є, запам'ятай собі, старе правило всіх вояків світу. Бігом, хлопці, бігом! — закричав раптом і рушив наперед.

Після кільканадцяти метрів ми знову лежали ні землі.

— А ти знову тут? — здивувався о. Левенець. — Отже, іноді можна набрати долю. Тоді вийдеш з кожної халепи цілим!

Далі ми розлучилися. Я влетів у яму, просто на голову якогось селепка. Сидів і дихав, бо що було робити? І голови не вихилиш!

Я чув, як мій сусід дрібненько трясся. Глянув на нього. Він на мене:

— Чогось трясуся — сказав.

— Або що, — кажу — є наказ, може, що не вільно трястися?

Селепко помовчав.

— А в моїй родині ніхто ніколи не трясся.

— Це не має значення. В мене теж ніхто не трясся, а я, приміром, як є в кіні або в театрі, завжди трясу ногою.

— Але мені це неприємно. Може хто-небудь подумати, що боюся.

— Ніхто не подумає. Трясися спокійно далі!

— Рушай уперед! — почувся крик. Ми вискочили. Наказував поручник Козак. Але враз знову посипалось на нас. Козак закляв страшенно. Я чув слова "холера" і якась "мать", опісля все загубилося в громах вибухів. Цей Козак такий старшина, що й за десять років буде від нього ще пахнути МҐ 42.

Ми добігли до шляху, і я вскочив у рів. Сховався за скриньку, що лежала біля мене. Коли втихло, підніс голову. Ще вибухло з два рази. Замовкло. Я глянув на скриньку й захолов. Це була амуніційна большевицька скриня, а на ній напис крейдою: "Слава Україні!" Я поторгав її. Була важка, отже, повна.

Потім почулися крики: вперед! вперед! Я ірвонув щосили. Всі бігли. Стріляли вже наші машинки. Знову почали вибухати ґранати. На дорозі побачив авто, в якому сиділи Чучкевич, о. Левенець і хорунжий Ґвоздецький; о. Левенець показував напрям, але скоро всі троє повискакували, бо повітря обважніло від большевнцьких куль.

Враз сипнули наші ґранатомети. Якась підмога. Ми перебігли горб і вскочили до ліса. Там було вже багато наших, що вирвалися з кітла. Збиралися з усіх сторін. Брудні, обдерті й зарослі, але всі озброєні.

Година відпочинку.

— Рушай! — гукнув хтось, і ми пішли. Потягнулися за старшинами. Взяли поранених, які могли ще йти, спираючись на нас. Я оглянувся. Горіли авта, хати. Лежали вбиті. Було вже тихо.

Вийшли в лісі на поляну. Бачу, що старшини не знають куди йти. В той момент загуркотіли літаки.