Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти ґаварі!

Що я міг сказати? Я мовчав. А він:

— Что? Трудний вопрос? Да?

— Ні, не трудний, — відповів я — тільки відповідь трудна!

— Ґаварі, ґаварі, не бойся!

Це було зозулине яйце, яке він нам підкидав. Але нас слухало військо.

— Вчили: стріляти вправно й ненавидіти москалів, як чортів!

Командири заревіли, закричали:

— Вон! Геть!

Нас загнали назад, у стайню. Я стогнав, бо бік болів від удару прикладом. Це вже був кінець, крапка, могила. Ніхто не говорив, панувала тиша. Знадвору чути було сварку командирів.

— Радять, що з нами зробити — сказав один із селепків.

За якийсь час відкрилися двері, й один солдат сказав другому:

— П'ять бандітов! Почислі!

Цей порахував і обидва вийшли. З їхньої розмови виходило, що приходить зміна полків. Мені прояснилося в голові:

— Хлопці, — кажу — одні відходять, інші приходять. Є нагода втекти. Тільки як?

І ми почали радитись тихо, пошепки.

Це сталося просто. Вночі Юсько за нашою поміччю, власними руками видер дошку, і по годині ми виповзли один за одним ген аж за село. Я повз перший. Коли здалося, що вже не було небезпеки, я встав.

— Ну, і куда, товаріш? — почув раптом голос вартового.

Сам не знав, як це сталося. Я скочив на нього, вхопив автомат, і прикладом гепнув його по голові.

— Ходім скоро, хлопці, — зашепотів я — поки прочуняється… Маємо вже зброю.

— Куди? — спитав один із селепків. Це дійсно було питання. Я відчув себе в ролі командира, перший раз відчув, що не йду за іншими, а веду за собою інших.

— За мною! — відповів я самовпевненим голосом і ступив уперед.

Пригадалося, що москалі напали на нас з півночі, отже, треба йти на південь. Глянув на зорі. Великий Віз тут, треба йти в протилежному напрямі.

Вибралась за село, йшли по-під лісом. Перевірив зброю. Набоїв не було багато, два, чи, може, три. Десь недалеко пролунали поодинокі постріли, їм відповіла машинка. Я скрутив трохи в сторону й наскочив на московську заставу. Думали, що це свої, може, зміна, бо дивилися на нас спокійно.

— Руки вгору! — шепнув я так гостро, як міг, і наставив дуло автомата. Роззброїли заставу й пішли далі з полоненими. Ніч була чудова. Десь вибухали ракети й тоді ми ставали, наче стовпи. Натрапили на дорогу. Здаля видно було в світлі ракет дерева й хати.

Підходили обережно й поволі. Там, у селі, певне, військо, але хто? Ми ледве пленталися, були голодні й змучені.

— Стій!

— Рятунку! — крикнув я, пізнавши своїх. Нас обступили.

— Це я, Селепко Лавочка!