— Пильнуй своєї справи — крикнув командир. — Ти на стійці, маєш свій відтинок, своїх десять метрів, а все інше для тебе не існує. Не вчили тебе цього?
— Вчили.
— Витріщай, отже, очі перед собою й мовчи! Я витріщав очі, аж почало мерехтіти перед ними. Нічого не бачив. Все таки я глипав туди, де була дорога. І я побачив, як темні постаті пхалися безладно в наш бік.
— Німці втікають! — пішло по ровах.
І вже вони були між нами.
— Kamerad! Iwan kommt! Iwan kommt!
Все замішалося, розгубилося. По нас почали стріляти. Всі бігли кудись убік і назад. Командир не має сполучення, кричить у телефон.
В суматосі ми вилізли з ровів. Командир кинув слухавку.
— На місця, на місця! — кричав, тримаючи револьвер у руці.
Раптом щось страшенно заревло. Осліпив мене блиск. Розрив! Дим!
Нас обстрілюють з важкої зброї. Гармати або ґранатомети. Ми поховалися по ровах, попадали на землю. Ніхто нічого не розумів.
Чути було голоси:
— Галло-галло! Галло! Третя сотня! Галло!
Це командир при апараті. І знову хвиля вояків:
— Zuruck! Iwan kommt!
— Назад, хлопці, назад!
Це якісь наші. Ми знову почали вилазити з ровів і бігти. Я вискочив теж і натрапив на якогось старшину.
— Псякрев! Стій, бо застрелю!
Це був сотник Бриґідер. Ухопив ручну машинову пістолю й пустив серію над нашими головами.
— Марш до ровів…….. сини!
Чиї сини ми були, я не дочув. Повскакували назад. Повскакували й ті, з чужої сотні, бо їх було найбільше.
— Ти згинеш тут, ти тут, ти там! — кричав Бриґідер, — але жодного кроку назад!
Нагло все затихло, тільки Бриґідер кричав далі:
— Зброю в руки! Це єдина можливість для вас, селепків, стати несмертельниками! Зброю в руки! Кинете її, коли всі кинемо! Марш на місця!
Я скочив на моє місце і витріщив очі, згідно з наказом, на передпілля. А насправді тепер, як усе заспокоїлося, я спаленів від сорому. Дурні німаки наробили паніки, а ми, ідіоти, за ними! Сором, сором!
Вислали двох направити лінію телефону. Вони поповзли, тримаючи кабель у руці. Таки недалеко знайшли перерваний дріт. Знайшли теж і його другий кінець.
Наказ до відвороту. Ідемо в порядку назад. Ми такі здеревілі, що навіть не звертаємо уваги на вогонь і рідкі вибухи. Сотня, яка влетіла до наших ровів, відділилася і пішла праворуч від нас.
Вранці ми пройшли краєм села, в якому стояли наші. На дорозі вовтузилися два вояки з кіньми. Я пізнав сотника Палієва і булавного Білика. Я привітався з Біликом, Паліїв не звернув на мене уваги.
— Відворот, відворот, — шепотів Паліїв, і мені здавалося, що в його очах були сльози злости.