Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пішли далі, минули село. Я скинув шолом, щоб провітрити голову.

Здається, наше положення є положенням на лопатках.

Якби так навинулася куля! З голоду дослівно злітають s мене штани! Поснідати! Поснідати! А в наплечнику консерва! Залізна порція. Хто видумав ці муки? Я торкнув рукою наплечник. Є, на самому споді.

17 липня 1944.

Пишу ці рядки 23 липня, але даю правдиву дату, так, як воно було й як собі пригадую. Хто тоді рахував дні і ночі?

Ідемо. Куди — не знаємо. Страшенно змучений. Голодний. Лежать забиті. Це не робить враження. Увійшли в порожнє село. Збирається більше наших з усіх боків. Залишаємося, якісь німці йдуть далі. Хати порожні. Я зайшов до стодоли. В куті лежала розбита фіґура Сталіна. Спертий на неї плечима, лежав маляр Мирон Левицький. Рушницю поклав на коліна. Він з якоїсь іншої частини. Я не питав з якої, бо це вже не цікаво. Взагалі, все перемішалося. Левицький постукав пальцем по чолі Сталіна:

— Дуже добрий гіпс. Раджу тобі, забери собі кусник. Буде чим пломбувати зуби в Новій Европі!

Наше життя висить. Висить, як кажуть загально, на волосинці. Кожна хвилина життя це чистий зиск. Так я думаю. А Левицький каже:

— Не можна знати. Був такий людожер Поліфем, що наївшися, зробив Одисеєві ласку і сказав: "Тебе я з'їм у кінці!" Бо був добрий.

Нагло почувся крик, щоб утікали. Ми бігли. Чути було гуркіт большевицьких панцерів. Я біг туди, куди всі, може, навіть в сторону большевиків. Дехто стріляв по-за себе. Серед села я став, щоб віддихнути. Побачив, як Левицький вбіг до хати і зараз же вибіг з глечиком молока. Став за хатою і пив, пив.

Тепер нас обстріляли з машинової зброї. Я крикнув:

— Мироне, тікай! Але він не міг відірватись від молока. На бігу я оглянувся. Левицький кинув порожній глечик, вискочив із-за хати, пустив позад себе чергу з автомату і побіг за мною. В селі були вже большевики.

18 липня 1944.

Ми на якомусь полі. Мрячить, дощ. Стоїть нас з тридцять людей. Мовчимо, куримо останні цигарки. Хтось сказав, що ми біля села Загірці, та що маємо прориватися з оточення. Хай буде й так. Загірці, не Загірці, все одно. Ніхто й так нічого певного не знає. Як не знають старшини, то що має знати бідний селепко?!

Раптом почалася стрілянина. Знову!

— П'ястуки вперед! — крикнув поручник Козак. — У розстрільну!

Ми розсипалися. Протипанцерного п'ястука я не мав. Побачив великі сталінські панцері й піхоту, що йшла за ними.

Ото й штука! Ми без літаків, без панцерів, без важкої зброї, а їх тьма-тьменна, сотні панцерів, мінометів, гармат, літаків! Пропорція один до ста мільйонів!

Саме пролетіли літаки низьким летом і сипнули по нас вогнем. Я пригадав собі, що треба стріляти. Підніс голову. Ледве-ледве. Хтось бігав, постаті падали, підбігали, кричали. В галасі бою я побачив гурт вояків. Посіяв з автомату, бо бігли на мене. Бачив, як кілька поволі поклалися на землю. Стало мені трохи шкода. Зауважив, що ціла зграя пхається на нас збоку. Звернув туди вогонь.

Нагло прийшло мені на думку: кого ти, селепку, постріляв? Своїх, чи большевиків? Мене облило холодним потом. Ніяк не пригадую собі. Чи міг я пізнати їх по одностроях? Знову глянув довкола. Біля мене, за яких десять кроків стріляло двоє наших. І ще далі побачив їхні два шоломи. Але хто були ті перші? Така страшна непевність!

Страшний гук роздер повітря. Я прилип до землі. Чув клекіт рушниць і автоматів. Підніс голову. Недалеко горів панцер. Отже, хтось розбив його з п'ястука.

Знову нова хвиля большевиків. Я побачив важкий скоростріл без обслуги. Зібрав усі сили і скочив туди. Біля скоростріла лежали два наші хлопці. Вбиті. Я затнув ленту, націлився. Нагло відчув, що цілком заспокоївся. Ціляв спокійно і спокійно потягнув за язичок. Як на вправах. Заторохкотів скоростріл, заскакав, я твердо тримав йогo в руках. Це перший раз на війні я стріляв так спокійно. Водив цівкою по лаві большевиків. Були вже близько: бачив виразно їхні обличчя. Лава захиталася, стала. Падали люди під чергами куль, підіймалися, знову падали. Врешті, завернули й почали тікати.

— Та-та-та-та-та — скакав скоростріл, скакали набої, сипалися порожні гільзи. Я закладав нову ленту, другу, третю. За хвилину большевики зникали в лісі.

Стало спокійно. Розглянувся довкола. Вже вечоріло, але я пізнавав постаті наших хлопців. Хтось кричав до мене, махав рукою. Аж тепер відчув я, що ослаб у колінах. Взагалі, коліна є моє слабе місце.

Я вхопив скоростріл і пішов до своїх. Ми зібралися за хатами. Тут мусіли мене піддержати, я падав з ніг. Хорунжий Герман стиснув мені руку:

— Лавочко, ти відбив наступ совєтського куреня. Без тебе ми всі пропали б. Ти врятував відтинок!

Я спитав:

— Чи наші є всі?

— Всі до одного!