Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не валяй дурака, кажи так, як казав тобі сотник.

Я відповів:

— Пан сотник сказав: "Біжи, селепку, до сотника, того, що стояв учора в Хильчичах, і довідайся, чому той старий дурень ходить по селах, як когут по смітнику".

Коли я повернувся, відрапортував моєму сотникові:

— Пане сотнику, голошу слухняно, що пан сотник сказав, що воєнно-стратегічна ситуація вимагає від нього маневрового руху з неокресленим напрямком.

Сотник простягнув руку до пляшки, що стояла на столі, немов би хотів кинути нею в мене. Але я мав такий смиренний вигляд, що він заспокоївся.

— Лавочко! Селепку! — промовив, наче б говорив до мого розуму, — кажи дослівно так, як сказав сотник.

— Голошу слухняно, сказав так: "Скажи тому лисому ослові, що як він не бачить лятрини, яка на нас гряде, то хай далі гниє у своєму селі!"

Пляшка полетіла через кімнату, але розбилася об стіну, бо я сподіваючись "лятрини", відхилився тактично на заздалегідь приготовану позицію.

А увечері почалося справді те, про що говорив сотник з сусіднього куреня. Ми вже мали лягати. І звичайно так є, що як собі постелиш, то зараз є звірка!

Зчинився крик: "Алярм! Сполох! Споло-о-ох!"

15 липня 1944.

Уже нема сумніву. Перевірили стріливо, ручні ґранати. Йдемо на фронт. Що там нас чекає?

Чути стріли. Машинові кріси. Десь спереду, з-за перелісків: та-та-та-та-та-та-та![3] Йдемо змінити сотню фізілієрів, що вже тиждень стоїть у боях.

Сотня йде роями, в роях селепки гусаком. Один за одним. Рушниці, наладовані, в руках. Підходимо до ліска. Ранок в сірій мряці. Дивимося з-під шоломів на себе. Час від часу. Серце б'ється. Дурне! Нема ще чого!

Біля дерева стоїть стрілець.

— Зміна? — спитав. — Дуже приємно. Нарешті! Тихо входимо в рови. Лісок збоку, перед нами поле і корчі. Це третя лінія. Вояки забирають мовчки свої лахи й зброю і тихо відходять назад. Стаємо на їхні місця. Поручник Малецький проходить ровом:

— Хлопці, ви перший раз на фронті. Тримайтеся! Кухня приїде вчасно.

Біля полудня. Десь близько рокочуть скоростріли. Нема що робити. Зголоднів. А як кухня не приїде? В наплечнику маємо консерви. Це залізна порція, її не можна з'їсти без наказу. Теж придумали спокусу!

Кухня приїхала точно. Стала десь далеко, позаду. Носії принесли обід. Смачний.

Проходив біля нас якийсь зв'язковий селепко. Сказав, що в першій лінії стоїть тридцятий полк. Учора в наступі ранили поручника Підгайного в ногу. Хлопці мусіли завернути і не могли його взяти з собою. Пролежав під корчем до вечора. Ввечері зголосилися добровільно, підповзли до Підгайного, що лежав між нашою й ворожою лінією, і потягли його до наших становиш. Козаки, не селепки! Нині Підгайний відходить у шпиталь.

"Киньмо, хлопці, дівчину кохати…" Думаю, що в цих словах немає сенсу. З нас ще ніхто не збирається вмирати.

16 липня 1944.

Спали в ровах. Хто стоячи, хто сидячи. Не можна сказати, щоб це було вигідно. Десь уночі нас побудили. Ми пішли вперед. Знову, як духи, тихо змінили якусь частину. Ледве розвидніло, як почалася стрілянина. Наша сотня стріляла теж. Найближче стріляв Юсько з машинового важкого кріса. Йому подали ціль, хоч, як він казав, там нічого і живого не бачив.

Раптом щось засвистіло, застукотіло: фі-фі-бзенк, фі-цок, фі-фі-фію-ю-ча-ча. До ровів посипалася земля. Ми згорбилися. Трохи від несподіванки, а трохи від страху. Я знав, що це є. Нас обстрілюють з рушниць і скорострілів! Як це виглядає, читав перед війною в споминах "Червоної Калини". З визвольних змагань. Але щось інше читати, а щось інше чути це "фі-фі-ю-ють" над своєю головою.

Передали наказ: стріляти! Ось, туди. Мені випало на білу тоненьку смужку лісу. Я виставив голову. Нічого, все мертве. Але не було ради, трева стріляти, і при цьому наражати свою голову і лікоть на небезпеку.

Стрілянина тривала з дві годині.

Принесли обід. Один з носіїв поранений. Не міг довідатися — хто. Виходить, справа серйозна.

Мене призначили на передову стежу. Маємо розвідати, де ворог, а, може, й взяти його в полон. Пішли корчами, зігнені вчетверо. Коли пробігали кусник вільного поля, нас обстріляли. Це вже було гірше, бо свист куль безпосередньо над вояком робить страшне враження. Вскочили до лісу. Всі цілі й здорові.

Так! Свист куль у лісі і цокіт їх об дерева робить погане враження. Здається, що все те летить на тебе, а справді воно йде кудись горою. Деякі з нас зблідли. Як я виглядав, не знаю. Сотник Барицький щось значив на мапі. Я підійшов і спитав:

[3] Треба читати скоренько: та-та-та-та-та-та-та-та. Ця нотка для невійськових.