Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мені було приємно, бо це означало, що львовяне вважають її моєю. Мати щось власне взагалі дуже приємно.

Раптом Місько хрюкнув три рази, свиснув, і, здається, йойкнув. З-за дерев вийшли якісь озброєні люди. Мені замоталися руки й ноги.

— Не пізнаєш?

Гей, та ж це мої колеґи: Влодко, Ясько, Тямко і Макітра. Я догадався: наші повстанці.

Ми розцілувалися. Пішли трохи далі, а там їх півсотні. Є й наші, що прийшли їх відвідати. Був навіть хорунжий Ґвоздецький. Його кінь пасся побіч, але я обійшов його, тобто коня, здалека і сів до гурту з другого боку.

Потім дівчата з села принесли молоко, хліб і чисту білизну.

Нема вже сумніву! Це УПА!

Ні гороховою зупою, ні бараболею в шапках нас не гостили. Час провів дуже приємно.

11 липня 1944.

Ходив з мельдунком до Підгірців. Знайшов коротшу дорогу, при якій була таблиця: Дорога до Підгірців. Хто не вміє читати, хай іде битим шляхом.

Зустрів на вулиці хорунжого Угрина. Він до мене:

— Чому не здоровиш мене, Лавочко?

Я відповів:

— Голошу слухняно, пане хорунжий, що як я вас бачив здалека, то думав, що це ви, а як підійшов ближче приглянувся, то був певний, що ви — це ваш син, а тепер таки бачу, що ви не ваш син, а таки, справді, ви самі.

Хорунжий крикнув:

— Геть! Геть мені з очей!

14 липня 1944.

З усього виходить, що нас чекає "могила". Большевики натискають на наші перші лінії. І в час цієї поважної хвилини, поручник Підгайний Богдан, той, що його знають yсі дівчата, напав на мене за те, що я не голився. Має щастя, що любить нас, селепків, а ми його. Про нього можна сказати, що народився молодо, опісля підростав, за політику сидів перед війною в "Бриґідках" у Львові і ще десь на заході, дуже довго. Як вибухла війна, почав воювати з большевиками і дівчатами, аж вилисів. Тоді прийшов до нашої Дивізії. Він є добрим кодандиром. Я вже згадував, що його називаємо чомусь Семака.

А все ж таки висварив мене.

— Ти, — каже, — що? Бороду запускаєш? Боїшся, що перестудиш собі горло?

— Я завжди голюсь, — відповідаю, — і ще не чув ніколи, пане поручнику, щоб хто захворів через це.

— Через що? — спитав поручник.

Я мав засаду, що найбільша мудрість — це вміти прикидатися дурнем. Але щодо нашого Підгайного, це було зайве. До речі, я не був єдиний, що обстоював бородачів. В нашій Дивізії сотник Базилевич мав таки справжню бороду. Я змовчав і стояв струнко.

Поручник глянув на годинник.

— За півгодини зголосишся до мене поголений і вмитий. Не хочу, щоб мої селепки носили фізіологічні докази своєї чоловічої статі ще й на лиці.

Я пішов голитися, бо мені стало прикро і я відчував справді духовий біль. Я мало не відвернувся сам від себе з сорому. Але до поручника вже нe встиг піти. Мене повідомили, що один сотник з нашого куреня мене кудись посилає. Коли я до нього зголосився, він дуже лютував і кричав, бо не міг зв'язатися з якоюсь сотнею. Я мав, отже, піти туди, хоч сотня змінила місце свого розташування.

Я рушив у дорогу. Маршуючи собі, встиг погладити якусь дівчину, за що дістав три яйця. Випив їх на ходу. Під лісом знайшов сотню. Це був уже інший курінь. Командир стояв біля куща і задумано розтирав між пальцями листки та нюхав їх. Я сказав:

— Пане сотнику, голошу слухніяно, що мій сотник звертається до вас з дружнім привітом і дозволяє собі запитати вас, чи не були б ви такі ласкаві сказати йому, чому ви щодня міняєте місце постою?

Сотник навіть не глянув на мене, спитав тільки з якої я частини і сказав: