— Пане сотнику, чи я блідий?
Він глянув на мене.
— Ні, брудний!
Ходили ми з дві години. Я і всі інші підглядали з-за дерев большевицькі позиції, але я особисто нічого не бачив. Поле, як поле.
Як поверталися, один із селепків заверещав:
— Ойой, ойой!
Ми перелякалися. Селепко зблід, як стіна.
— Мене ранили — сказав. Глянув на рукав, захитався й впав на землю. Мабуть починав умирати.
Поручник Малецький підбіг до нього, зирнув на руку і заревів:
— Уставай! Шкіру здерло, а він уже вмирає.
Селепко підвівся. Рука була червона від крови. Я відвернувся. Вигляду крови не виношу.
— Це нічого, — сказав поручник, — це так званий шок пораненого. Більше страху, як небезпеки.
Селепко прийшов до себе, бо дістав цигарку. Пішов з нами, як би нічого й не було.
Очевидно, шок. Дрібниця! А все таки я був задоволений, що це не я мусів кричати. Шоків не люблю.
У рови вернулися без дальших пригод. До свистів куль уже звикли.
— Це все нічого, — сказав наш вістун, — мала проба, заправа. Ситуація нормальна, просто можна послати запрошення дівчатам на сотенні вечорниці!
Я почував себе добре, хоч муляв мені неспокій. Як почуваю добре, то почуваю зле, бо знаю, що потім буду почувати гірше.
По-полудні пішли знову в розвідку. Йшли цілком спокійно, як старі вояки. Мали тепер іти далеко вперед. Бо в повітрі щось висить, кажуть, хоч я оглянув добре небо і нічого не бачив.
До мене підійшов командир:
— Адреса родини!
Подав адресу мами.
— Твоє ім'я й прізвище! Потрібне для того, що коли з тобою щось станеться, треба сповістити рідню. Забули записати в книжці.
Це мені дивно. Нащо записувати ім'я, коли моя родина й так знає, як я називаюся.
Повернувся з розвідки без пригод. З'їли вечерю, смачно. Спали знову в ровах, але зле. Був рух, бігали, когось будили. О другій годині я мав стійку.
Погода псується. Нахмарило. Зірок не видно. У нас рух. Приходять і відходять зв язкові. Один з них сказав, що большевики зібрали проти нас цілі дивізії піхоти, дивізію панцерів, важку зброю й ескадри літаків. Сказав, що він зі штабу. Палієву донесли про сили большевиків наші повстанці. Десь цими днями має бути офензива червоних.
Поручник у рові, біля мене, телефонує й клене нечуваними словами. Нічого не чути в телефоні крім трісків.
Зправа і зліва гупають гармати. Без перерви блискає на небосхилі. Перед нами тихо й спокійно. Поручник кинув телефон і розглядає околицю. Так само нічого не бачить, як і я.
Гуде без перерви. Чути якісь голоси. Зправа від дороги — гуркіт авт.
Стрілянина з гармат і вибухи перенеслися ближче до нас, мабуть на цю дорогу. Стріляють також зі скорострілів.
— Що це? — питаю поручника.