Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пане сотнику, чи я блідий?

Він глянув на мене.

— Ні, брудний!

Ходили ми з дві години. Я і всі інші підглядали з-за дерев большевицькі позиції, але я особисто нічого не бачив. Поле, як поле.

Як поверталися, один із селепків заверещав:

— Ойой, ойой!

Ми перелякалися. Селепко зблід, як стіна.

— Мене ранили — сказав. Глянув на рукав, захитався й впав на землю. Мабуть починав умирати.

Поручник Малецький підбіг до нього, зирнув на руку і заревів:

— Уставай! Шкіру здерло, а він уже вмирає.

Селепко підвівся. Рука була червона від крови. Я відвернувся. Вигляду крови не виношу.

— Це нічого, — сказав поручник, — це так званий шок пораненого. Більше страху, як небезпеки.

Селепко прийшов до себе, бо дістав цигарку. Пішов з нами, як би нічого й не було.

Очевидно, шок. Дрібниця! А все таки я був задоволений, що це не я мусів кричати. Шоків не люблю.

У рови вернулися без дальших пригод. До свистів куль уже звикли.

— Це все нічого, — сказав наш вістун, — мала проба, заправа. Ситуація нормальна, просто можна послати запрошення дівчатам на сотенні вечорниці!

Я почував себе добре, хоч муляв мені неспокій. Як почуваю добре, то почуваю зле, бо знаю, що потім буду почувати гірше.

По-полудні пішли знову в розвідку. Йшли цілком спокійно, як старі вояки. Мали тепер іти далеко вперед. Бо в повітрі щось висить, кажуть, хоч я оглянув добре небо і нічого не бачив.

До мене підійшов командир:

— Адреса родини!

Подав адресу мами.

— Твоє ім'я й прізвище! Потрібне для того, що коли з тобою щось станеться, треба сповістити рідню. Забули записати в книжці.

Це мені дивно. Нащо записувати ім'я, коли моя родина й так знає, як я називаюся.

Повернувся з розвідки без пригод. З'їли вечерю, смачно. Спали знову в ровах, але зле. Був рух, бігали, когось будили. О другій годині я мав стійку.

Погода псується. Нахмарило. Зірок не видно. У нас рух. Приходять і відходять зв язкові. Один з них сказав, що большевики зібрали проти нас цілі дивізії піхоти, дивізію панцерів, важку зброю й ескадри літаків. Сказав, що він зі штабу. Палієву донесли про сили большевиків наші повстанці. Десь цими днями має бути офензива червоних.

Поручник у рові, біля мене, телефонує й клене нечуваними словами. Нічого не чути в телефоні крім трісків.

Зправа і зліва гупають гармати. Без перерви блискає на небосхилі. Перед нами тихо й спокійно. Поручник кинув телефон і розглядає околицю. Так само нічого не бачить, як і я.

Гуде без перерви. Чути якісь голоси. Зправа від дороги — гуркіт авт.

Стрілянина з гармат і вибухи перенеслися ближче до нас, мабуть на цю дорогу. Стріляють також зі скорострілів.

— Що це? — питаю поручника.