Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ждемо виїзду.

2 липня 1944.

Ждемо. Увечері зібралися до виїзду. Пішли за 8 кілометрів до станції. Поїзду не було, ночували в палатках, у ліску.

Лісок німецький. Усі дерева стоять рядочком, сюди й туди. Земля позамітана. Ранком приїхав поїзд. Спізнився, бо десь ладували на нього гармати.

3 липня 1944.

Їдемо цілий день якимись бічними лініями. Були десь під Віднем, звідти поїхали на Чехи, завернули в Німеччину. Це означає, що або залізничний шлях навпростець є зайнятий, або що хочуть обдурити когось, або взагалі — балаган.

Під вечір співаємо нову пісню:

Годину пізніше народилася друга:

Могила спеціяльно для того, щоб робити геройське враження на дівчат. Коли б, приміром, про могилу думали серйозно, то не знаю, як Дивізія виглядала б.

4 липня 1944.

Вночі висіли з вагонів. Було страшенно темно. Найгірше, що не знаємо, де північ, а де південь, де ліс, а де можна напитися молока. В дійсності ні півдня, ні півночі нікому не потрібно.

Стояли зо дві години. Виладували наше добро. Чомусь наказують усе робити тихо. Говоримо пошепки, і це робить дивне враження: волосся стає дубом!

Зійшло сонце. Ми рушили. Вже можна співати. Через те ми бадьорі. Заспівали нову пісню:

Пройшли село. Напівспалене. Ніхто не вийшов глянути на нас, бо нікого не було.

Маршуємо полевою дорогою. Над нами перший раз большевицькі літаки. Коли перелетіли над головами, мені здавалося, що ми, наче ті їжаки, що виставили свої колючки з гусячої шкірки і голови поховали в пісок. А пісок був страшний. Залазив усюди, виїдав очі, залазив до рота, між зуби. Але найважніше це очі! Вони ж бо єдина частина тіла, якою можемо бачити.

Ми йшли на якесь перехрестя. Мимо нас мчали авта. Авта, авта! Що сказали б наші батьки на таке видовище? Нині, як бачимо, для розмножування людей не досить звичайного воза, як це було колись. Аж тепер я переконався, як мало було в нас техніки перед війною. Хоч, правда, був уже "Маслосоюз", і "Новий Час" Івана Тиктора, і фабрика кілків. А все ж таки, ми одною ногою стояли в дев'ятнадцятому столітті, а другою ледве кивали двадцятому.

5 липня 1944.

Вночі я думав про те, що таке відвага. Це прийшло мені на думку тоді, коли почув, як стріляє артилерія. Відвага, отже, — і я це записую — щось таке, чого не мусить мати кожна людина. Увечері наказали нам погасити світло, бо в стодолі при світлі читати не вільно. Службовий стрілець Кульгавець пояснив нам, що вже були випадки, коли такий читач прокидався рано і бачив, що він згорів на смерть. Це страшне!

У зв'язку з читанням при світлі, прийшло мені на думку, що найважніша частина нашого існування — це життя!

7 липня 1944.

Учора дали нам нову зброю проти большевицьких танків. Це була довга рура, що кінчалася ззаду, якщо її тримати поземо, на рамені. Про нову зброю говорили, як про річ самозрозумілу, отже, про неї нічого не говорили.

10 липня 1944.

У неділю була Служба Божа. Приїхав військовий духівник о. Томашівський, розклав валізку і витягнув з неї все потрібне. Проповідь говорив дуже гарно. "На страшному суді, — сказав, — Бог промовить такі слова: "Ви стаєте по моїй правиці, мої дивізійники, любі мені. Прийдіть до мене! А до тих, що по лівій: А ви, цивілі, геть від мене, не можу на вас глядіти!"

Того дня, після полудня, ми стояли на сільській площі. До мене присікався якийсь підстаршина. — "Чого тут стоїш? — заревів. — Не маєш іншої роботи? Іди мені геть звідси! Коли в усі в війську хотіли так вистоювати, то не стало б місця, де повернутись!"

Я почав думати над тими словами, але покинув.

Опісля був виклад, во в неділю вправ нема. Якийсь приїжджий старшина говорив: Для того, щоб стати підстаршиною, треба мати чотирнадцять точок, і що рекрут є в перших днях обмежений, а опісля ні. Потім питав нас дещо про будову тіла, при чому сказав:

— Ви знаєте, що таке хребет? Це довга кістка. На одному кінці сидить ваша голова, а на другому — ви самі, селепки! І пішов. Увечері я вибрався на село, до дівчат. Ідучи лісом зустрів несподівано Міська. Того, що сиді«а ним в коршмі, у Львові.

— Ти що робиш у лісі?

— Те що й ти — відповів. — Ходи зі мною! Ми йшли яких двадцять хвилин. Я спитав, чи він не бачив, може, моєї дівчини?

— Ні, — каже, — не бачив. На чужих дівчат не заглядаю.