Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Таке то є життя національних героїв. Про нас знав уже Іван Франко, коли писав у "Лисі Микиті":

Вони, бідаки, мали ще інші клопоти, їх шпигували німці й поляки й московські аґенти, і навіть в кльозетах не давали їм спокою, їм ніхто не давав одностроїв, коли йшли в ліс, і часто мали вони більше ніг, як черевиків.

7 квітня 1944.

Під вечір я пішов до коршми на ринку. Дім був стилевий, ґотицький. Сходи старі, теж стилеві. В коршмі сиділи наші політичні чинники при пиві. Вони не були ні ґотичні, ні стилеві.

Я сів коло вікна. Шиба була воєнна. Крізь цю шибу люди, що йшли вулицею, були дивно збудовані. Мали коротеньке тіло й довгу голову, або навпаки. Дуже смішні були дівчата. Тоненькі, довгі, або широкі й грубі, в самих капелюхах, або без голів. Очевидно, вони про це нічого не знали. А, може, вони такими є справді, тільки ми постійно зле бачимо. Хто його знає!

Ішли також дівчата в одностроях. Різниця між чоловіками й жінками у війську є мала.

Хай живе різниця, яка б вона не була! Я прошу читачів: якщо почуєте, або подумаєте собі, що я, Селепко Лавочка, дурний, то вірте, що аж такий дурний Селепко Лавочка не є.

9 квітня 1944.

Сталося чудо! Самі переконаєтесь, що мої слова з попереднього дня правдиві! Я зустрів її. Мою Марусю, Нусю, Олю, Оксану! Одне слово, дівчину з трибуни. Признаюся тепер, що я мріяв про неї, поки засинав. Називав її в думках Марусею, а коли сприкрилося це ім'я — Оксаною, опісля Олею і т. д.

А тепер я зустрів її живою, молодою і гарною.

Я аж спинився від хвилювання. Вона глянула на мене. Її зір спочив на моїх ногах, опісля на животі. Це так, наче б гору сміття освітило сонце.

Сам не знаю, як її зачепив. Відразу сказав, що й як. Сказав, що люблю і кохаю!

— Не жадайте причин, не питайте, чому люблю! Як вам вистачає яка небудь любов…

Я не скінчив.

— Епікурейський лайдак! — сказала дівчина з трибуни. — Ви дурний, чи що?

Ситуація була близькою до комплетної невдачі, але я зручно її врятував.

— Так, дівчино, я дурний! Але я вдоволений! Чи ти бачила коли, щоб хтось, порозумнішавши, став щасливішим? Навпаки! Кажуть же люди: біда його навчила, або: нарешті, набрався розуму. Це все вказує, що стан розумного не є станом щасливим. Любов…

Вона не дала скінчити. Ми пішли до парку. Сказала своє ім'я. Але я його не напишу. Не хочу профанувати йото, популяризуючи серед маси. Хай залишиться дівчиною з трибуни.

Ми говорили про любов. Я сказав:

— Любов! Вона ростить звірину людиною, а людину звіриною. І ти, Юпітере, став лебедем з любови до Леди! О, всемогуча любове! Як близько пройшли боги біля постаті гуски!

— Бо лебідь належить до родини гусят — пояснив я.

— Тільки без пояснень. І так знаю. Нащо ви мені деклямуєте Шекспіра? — запитала. — Коли відчую таку потребу, то прочитаю собі сама.

Це була правда. Я відбіг від моєї особовости, від свого я. Це виявилося тут злою тактикою, і я рішив її змінити. Знову доказ, що мудрість шкодить.

За півгодини вона сказала лагідно:

— Ви, як дитина. Все, що вам подобається, дотикаєте руками.

Хотіла вже йти додому. Я сказав:

— Дівчино, сиди коло мене й залиши все, хай світ біжить собі! Ніколи вже не будемо разом такі молоді!

Вона не дала намовити:

— Іди в своє холодне ліжко й нагрійся. Це теж Шекспір.

Ми йшли весело, і цілий світ всміхався до нас. Коли ми прощалися, вона шепнула: