Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вже прийшла чорна ніч в темнім крепі,

Відітхнула глибоко земля.

Ще останній, придавлений шепіт:

- Я вертаюсь, Вкраїно моя.

Богдан-Ігор Антонич, «Пісня про ізгоя» (з книги «Пісня про незнищенність матерії»)

ГЛАВА VІ. МОСКВА, КРЕМЛЬ. ЛЕОНІД БРЕЖНЄВ ПРОПОНУЄ НАГОРОДИТИ МАЙОРА БУЗИНУ ОРДЕНОМ ДРУЖБИ НАРОДІВ

6.1.

Закінчивши усі справи, майор Бузина і лейтенант вийшли разом на вулицю Володимирську. Небо було низьким, під його банею сіріли хмари, мов нагодовані і напоєні валашки, які під наглядом чабанів уже котились на ніч у свої кошари. Пора було вже спочивать.

Старший лейтенант Нікітченко глянув на годинник, потім на небо і зауважив:

- Подивіться, Олексію Григоровичу, а в Москві в цей час уже темно!

Майор Бузина хотів відповісти: «Так то ж москалі. У них усе не так, як у людей!»

Але промовчав, бо почувався вельми стомленим, і йому вже праглося впасти на постіль, хай навіть поряд з Володимиром Іллічем, аби міцно заснути.

До ранку.

А там хай варта піднімає.

Аби тільки виспатися.

Спати хотів і старший лейтенант Нікітченко, якому треба було ще добиратися до вокзалу, діставати квиток, а потім годин зо двадцять товктись у поїзді на шляху до рідного міста Ворошиловграда; добре, якщо повезе і вдасться вихопити плацкарту. В «СВ» вільні місця, напевно, були, проте рядовим офіцерам такі квитки за відрядження не оплачувались.

Почало мрячити, майор Бузина постояв хвилину, розважив: «Вчасно ми дременули з Москви, а то б просиділи до завтра в аеропорту, хіба що підполковник Мусоргський зумів би домовитися з небесною канцелярією». Глянув на фасад рідного КДБ здолу догори, зупинив свій погляд на балконах і парапетах, які не встиг повирубувати Степан Несторович Муха, потім зирнув на старшого лейтенанта Нікітченка, почухав потилицю і запропонував:

- А пішли, друже, в ганделик, бодай усі вони повиздихають! І в Москві, де вже темно, і у нас, де ще світло. Огулом. Вип’ємо по кілька крапель, щоб усе те швидше сталось.

Старшому лейтенантові Нікітченку після успішної доповіді начальнику 5-го управління теж захотілось випити київської горілки, закусити салом і запити солоненьким томатним соком.

- Спасибі вам за підтримку, Олексію Григоровичу, - промовив він зворушливо.

- Та нема за що, - відзаємив майор Бузина. - Як кажуть москалі: «Омрачім ето дєло алкоголем». Гадаю, що академік Іоффе і цього разу не стане заперечувати.

- Ви ж, Олексію Григоровичу, дзвякніть мені, коли підполковник Мусоргський надумає їхати до Києва.

- Ти на той час уже будеш працювати у 5-му управлінні. Генералу Свєткову сподобався твій рапорт. І Довбач до тебе уважно придивлявся. У нього відкривається вакансія по молоді, не залученої до громадсько-активної праці. Гіпі, панки, рокери тощо - окрема лінія. Шанс маєш.

Старшому лейтенантові Нікітченку припали до душі слова майора з Центрального апарату КДБ УРСР, та він, щоб не наврочити, запротестував:

- Ні-ні, Олексію Григоровичу, Голуминський мене випередить.

- Гоголь?

- Микола Васильович.

- Гоголь - моцний птах. До середини Дніпра він добереться. Тільки йому, гадаю, зарезервовано місце в «українському» відділі. Паки, й Довбач захоче взять, йому такі спритні хлопці теж подобаються.

«Хай наш «птах» спочатку пояснить, як він втратив об’єкта із спостереження, а в мене є нагорода 9-го управління КДБ СРСР», - зміркував старший лейтенант Нікітченко, вийняв посвідчення, вручене підполковником Мусоргським, і поклав у нього два карбованці.

Пивничка, якій чекісти дали назву «Під булавою», хоча на вивісці там було вимальовано «Хвилинка» 1), містилась майже поряд - навпроти пам’ятника гетьманові Богдану Хмельницькому, що сидів на огирі біля Софіївського собору, здійнявши булаву у напрямі Москви, з якою він триста з чимось років тому уклав угоду - чи то про возз’єднання, чи то про приєднання, чи то про зовсім щось інші взаємини. У чекістів навіть вислів був такий: «Ходімо потримаємося за булаву і возз’єднаємося», що означало: «Вип’ємо по сто грам». Якщо виходило двісті і звиш того, то наступного дня говорили: «Почали з возз’єднання і гетьманської булави, а закінчили приєднанням до конячого хвоста». Майор Бузина у відповідь на подібні пропозиції завжди попереджував: «Коли ми тверезі…», тому побачити його, щоб він, потримавшись гетьманської булави, потім хапався за хвіст Богданового коня, уявити сливе неможливо було.

- Щось давно не бували у нас в гостях, Олексію Григоровичу, - у відповідь на привітання майора Бузини зауважила симпатична шинкарка в майже такій гаптованій блузці, як і в куми майора Бузини Валентини Семенівни, і перекрутила магнітофонну стрічку.