Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«І до ладу», - рішив майор Бузина, бо москальських пісень він не любив.

Він глянув в ілюмінатор.

Внизу від літака аж до самого небокраю, мов брезклий березневий сніг чи замерзлі хвилі зимового моря, пролягли куделі синьо-білих хмар. Сліпуче сяяло неправдоподібно яскраве сонце, та променям, здавалося, було тісно між долівкою хмар і стелею неба, і простір, який поглинав сталевий птах, теж здавався тісним і сплющеним. Попереду курсу бовваніла важка брила хмари, як стіна. Майору Бузині аж лячно стало, коли літак ліг на віраж, одним крилом нахилившись униз, а інше підняв угору, хоч він був мужньою людиною і майже ніколи не зазнавав страху. Здавалось, що ось-ось літак черкне крилом об небозвід, впаде униз і розіб’ється об замерзлі хвилі зимового моря, щоб повільно і невідворотно лягти на його дно - у вічність. Майорові Бузині привиділось, що попереду над хмарами на тлі голубого неба стояв підполковник Мусоргський у ратиновому пальті, пижиковій шапці, коричневих черевиках без рантів, і яскраве сонце осяявало його самотню постать. Майор Бузина протер очі, підполковник Мусоргський зник. Літак плавно вирівняв курс, а потім так же плавко і потужно увійшов у хмару попереду і розрізав її, як підполковник Мусоргський розрізав чергу на шляху до дверей пивбару «Балчуг». Стало темно, а потім знову засяяло сліпуче сонце, майор Бузина споглянув у діл, крізь розриви хмар внизу видно було трасу, по якій котилися дві малесенькі, мов іграшкові, авта, вздовж траси лежав завошевілий сніг, а на ньому стояли такі ж завошевілі голі деревця; літак обігнав автівки, і майор Бузина відчув себе Антуаном де Сент-Екзюпері у перекладі Анатоля Кундери, творчий набуток якого з перекладеної книжки «Планета людей» він використовував в оперативних іграх при складанні ґрипсів від імені учасників легендованих підпільних груп - на теренах, для центрів ОУН - в екзилі. Літак знову зробив крен, ніби провалюючись у яму, піднявся, в ілюмінаторі то сяяло сонце, то пролітали сиві пасма хмар, у скронях Олексія Григоровича застукали молоточки, потім щось почало наче шилом штрикати в шию і змокрілу потилицю, і шлунок підкотився до горла.

«Занадто багато ми випили учора, та й сьогодні пиво з горілкою непотрібне було. Та ще коньяк на додачу! Боже милостивий, скільки всього випили і намішали!» - вдався до трохи пізнього каяття майор Бузина і пригадав рядки з вірша Володимира Маяковського «Піво і соціалізм», які він щойно вивчав перед відрядженням до Центру:

Блюёт напившийся.

Склонился ивой.

Вулканятся кружки,

пену пе'пля.

Над кружками

надпись:

«Раки

и пиво

завода имени Бебеля».

Олексій Григорович далі після Бебеля не став пригадувати і потягнувся рукою до кишені на кріслі з написом «Гігієнічні пакети».

Старший лейтенант Нікітченко спав.

Головний біль трохи попустив скроні і потилицю, а потім майже зовсім зник.

«Нічого сказати, хосний хлоп Петро Модестович, а все ж москаль! - витираючи аерофлотівською салфеткою губи, згадував майор Бузина вчорашній і сьогоднішній день і ті жаскі хвилини, які він пережив вранці під час сну, чи вже й не сну, а напівсну, коли йому привиділось, що він лежить у Мавзолеї Володимира Ілліча Леніна на законному місці вождя. - От якби замість Мусоргського та мав він прізвище Гулак-Артемовський ⁴⁾, то вже була б зовсім інша річ. А так, хто він? Москаль! Хоч і ловкий хлоп. І син його, Модест Петрович Мусоргський, теж, видати з усього, непоганий хлопець, якщо хоче стати чекістом. Алеж як виросте композитором, бо того хоче його батько, то що він сотворить? Знову «Хованщину»? Не приведи Господи, - згадав Олексій Григорович арію Досифея, колишнього князя Мишецького, і хор розкольників, які йшли на самоспалення і закінчили юдоль танцями смерті, а потім Шаляпін заспівав «Блоху». - От мій син Олесь Бузина «хованщини» не сотворить! Ні «танців смерті», ні тим паче «блохи»! Нашому народу потрібне щось світле і надихаюче, а не хованщина, крамольники і блохи!»

Олексій Григорович від спомину про «Хованщину», «Блоху» і «Пісні та танці смерті», а ще й про сон у Мавзолеї на одрі Володимира Ілліча, ледь не перехрестився.

«А ось Володя Нікітченко - це свій козак, - мислив майор Бузина, поглядаючи на сплячого сусіду. - Такого постав чатовим вартувати нетлінне тіло вождя під землею у саркофазі, то він ніяку заразу до труни не пропустить! А тим паче з кувалдою за пазухою!»

Олексію Григоровичу захотілося розбудити старшого лейтенанта Нікітченка і сказати йому щось приємне, але в цей час з динаміка почулося шарудіння, і стюардеса звернулася до пасажирів з проханням пристібнути паски.

Олексій Григорович пристібнувся, вийняв з кишені кілька мускатних горішків, погриз їх, відтак ліктем розштурхав старшого лейтенанта Нікітченка і сунув йому два горішка:

- Погризи, скоро генералу Свєткову будемо доповідати.

Говорити щось приємне своєму периферійному колезі йому перехотілося.

Ще хвилин десять летіли поміж хмарами і землею, на якій лежали ошмаття снігу, такого ж брезклого, як хмари, тільки бруднішого.

5.4.

Коли приземлились, смаглява стюардеса, схожа на молдаванку, попросила усіх залишатися на своїх місцях. Потім, пройшовши весь салон своєю звичною ходою від стегна, наблизилась до задніх крісел, вийняла з торбинки пістолет, повернула його майору Бузині і показала на вихід:

- Прошу, політ закінчено! «Аерофлот» завжди до ваших послуг!

І попередила тих, що ще сиділи в літаку:

- Пасажирів прошу до моєї команди поки що залишатися на своїх місцях!

Майор Бузина сунув пістолет у бокову кишеню, підхопив валізку разом з шанькою, підійшов до розчиненого люка і глянув униз.