Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли ми тверезі, правда на нашому боці, завжди. Коли ми не тверезі, коли ми п’яні, - розважував, тримаючись за голову, майор Бузина, - ми можемо возз’єднатися, налигатися до стану риз, як кажуть москалі, щоб потім тут у Москві залізти в Мавзолей Володимира Ілліча Леніна, зіпхнути з законного місця вождя, - тут Довбачу не заперечиш, - влягтися в труну, яка тобі не належить, пошкодити символ світової революції і позбавити увесь міжнародний пролетаріат натхнення і звитяги. Коли ми не тверезі, ми можемо вчинити, як свині, чи приблизно, як свині, і така поведінка чекістам не пасує і не личить. Тут теж Довбач, либонь, правий», - так самокритично картав себе майор Бузина, і його каяття було справжнім і щирим.

Недоумок знову заходився стукати кувалдою по саркофагу.

«Треба тікати. Але як втечеш, коли не знаєш, як відчинити сей клятий саркофаг? По п’яні залізли, але ж то по п’яні, а як тверезим вибратися звідси, якщо геть нічого не пам’ятаєш? Та якщо і виповзеш звідси, придурок з Находки може шарахнути кувалдою по кумполу. Він же - шиз, параноїк, вар’ят. Він же утік з Канатчикової дачі, йому однаково, кого по голові бити - Леніна, який, правдоподібно, і заслужив цієї кари, чи мене - майора Бузину, єдина провина якого полягає у тому, що в сей час «Ч» охорона Красної площі і Мавзолею Володимира Ілліча Леніна виявилась ненадійною!»

Страшенно захотілося закурити.

Майор Бузина, гейби Лазар ¹⁾ після воскресіння, з потугою піднявся на сідницях і поляпав себе по боках і стегнах.

У правій кишені кожушка заторохтіла коробка сірників.

Майор Бузина сунув руку в кишеню, вийняв сірники, зім’яту пачку від сигарет і апельсин.

«Звідки він взявся тут, сей помаранч?» - подивувався Олексій Григорович. В лівій кишені він виявив коробку сигар «Habana Club». Як вона опинилася у його кожушку, Олексій Григорович теж не пригадав. «Але курево є, це вже непогано», - помислив він, тремтячими пальцями розкрив пудельку, витягнув одну сигару, зубами відкусив кінець і виплюнув на підлогу.

Відтак тернув сірником і закурив.

В голові замакітрилося, перед очима попливли зелені кола, заблимали сині вогники. Небавом кольорові плями зникли, в голові проясніло і стало легше. Старший лейтенант Нікітченко, у чорному крислатому капелюсі, шкіряному плащі, з забрьоханими, як і в майора Бузини, холошами і брудними черевиками, лежав крижем, солодко похропуючи уві сні, і без ніякого відчуття провини за скоєну халепу; видати, йому снилось, як він хизується у Ворошиловградському УКДБ отриманою у Москві почесною нагородою.

«Тільки б вибратись з цього клятого саркофагу, ми ж якось у нього залізли удвох із старшим лейтенантом Нікітченком, і знайти Володимира Ілліча, - міркував майор Бузина. - Обтрусити, повернути на ложе, скласти руки, може, він і не дуже пошкодився. А ми б з старшим лейтенантом Нікітченком стали по обидва боки одра, як почесна варта, чекаючи приходу державної охорони. - Майор Бузина поправив шапку-мазепинку, яка сповзла йому на ліве вухо. - Сказали б, що пильнували вождя від нападу ворошиловградського терориста, не виключаючи, що те стерво могло утікти із СІЗО, прибути до Москви і здійснити свій злочинний намір уночі. А ми із старшим лейтенантом Нікітченком - напоготові, пильнуємо, як заповідав нам Фелікс Едмудо… Фелікс Еднумбо… коротше, залізно-бронзовий наш Фелікс з Луб’янки! Він там, а ми тут! А терорист Голопупенко, чи як його там називають? - у ворошиловградському СІЗО, і нікуди він не втече! Тільки б знайти вождя, бо без вождя нам кепсько буде».

Майор Бузина зроду не втрачав сили духу, навіть у найскрутніших ситуаціях, і мав варіативний склад мислення.

Попихкуючи сигарою, він озирнувся вусібіч, щоб детальніше роздивитися убрання траурного залу і вгледіти, куди ж все таки подівся основоположник Комуністичної партії Радянського Союзу, вождь світового пролетаріату і усього визвольного руху на планеті Володимир Ілліч Ленін-Ульянов.

І тільки тут майор Бузина здолав себе второпати, що лежить він не в Мавзолеї, на місці вождя, а на дерев’яному ліжку, в номері готелю «Пекін», що міститься зовсім не на Красній площі, а на вулиці, названій на честь основоположника творчого методу радянської літератури - соціалістичного реалізму Олексія Максимовича Горького, недалеко від пам’ятника іншому визначному діячеві радянської літератури - Володимиру Володимировичу Маяковському, рядками з вірша якого «Чуєш, сурми заграли?» він тільки вчора, ні, позавчора завершив заняття для працівників відділення 5-го управління КДБ СРСР, щойно створеного для боротьби з українським буржуазним націоналізмом на всіх теренах СРСР і по всій планеті у ближньому зарубіжжі, і музика лунає не згори, а з гучномовця, який вони із старшим лейтенантом Нікітченком необачно забули вимкнути, коли учора поспішали на відвідини Мавзолею Леніна.

Ніколи у своєму житті, ні до цієї події, ні після, майор Бузина не відчував такого щастя, такої шаленої радості, як в оцей мент.

Стукали у двері.

Майор Бузина поторсав старшого лейтенанта Нікітченка:

- Піднімайся. Час розплати настав.

Старший лейтенант Нікітченко устав, пришелепувато подивився на майора Бузину із сигарою в роті, роззирнувся і пересів на своє ліжко.

У двері продовжували стукати.

Майор Бузина пішов відчиняти.

Він був такий щасливий, що якби за порогом стояв труп самого Леніна, то він і його обняв би і розцілував.

За порогом стояв підполковник Мусоргський, у ратиновому пальті, пижиковій шапці, до блиску поголений, з легким запахом шипру і мускатних горішків.

І сам простягав руки для обнімання:

- Колеги, що трапилось? Десять хвилин стукаю, і ніхто не відчиняє. Я вже вирішив, що помилився номером. Пішов дізнатися у консьєржки, вона відповідає, що номер мною визначено правильно. «Видко, міцно хлопці сплять, - каже, - вони учора прийшли трохи притомившись з утоми».

- О! - вигукнув він далі, побачивши за спиною майора Бузини старшого лейтенанта Нікітченка з Ворошиловграда у чорному крислатому капелюсі і шкіряному плащі. - Так ви обидва вже встигли одягнутися! Чудово! Я спускаюсь надвір, там нас чекає машина, а ви чимшвидше збирайте свої манатки, здавайте номер, і ми поїдемо.

- Куди? - трохи спантеличено запитав майор Бузина.

Він ще не зовсім оговтався від того щастя, яке пойняло його єство нанині, коли він побачив себе не в Мавзолеї Володимира Ілліча Леніна на смертному одрі вождя, а в номері готелю «Пекін» на вулиці, названій на честь основоположника соціалістичного реалізму Олексія Максимовича Горького.

- Як «куди»? На кудикіну гору! В аеропорт Внуково - ми ж учора домовились! Все схоплено, квитки на рейс замовлено, літак ТУ-134 на злітній смузі, мотори прогріваються. Ось лише від почесного ескорту у складі двох літаків-винищувачів МІГ-25 типу «Бекфаєр» по боках на ваше прохання відмовились. - На мить обличчя підполковника Мусоргського огорнула тінь розчарування, певно, йому було шкода, що гості з України відмовились від його щирої пропозиції. - Можливо, дарма, - продовжив він, поміркувавши, - а, може, воно й правильно, щоб не налякати вашого Щербицького і вашого Федорчука. А то вони подумають, що Леонід Ілліч Брежнєв разом з якимось високим іноземним гостем, типу Еріха Гонеккера, він з ним любить цілуватися взасос, вирішив постріляти кабанів у лісах вашої неньки-України без попередження. Приїздить до вас Леонід Ілліч на полювання?

- Приїздить. Через кожні два роки, - підтвердив майор Бузина.