Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Всі ті, кому в житті не повелось).

Для мене ж досить - певне, до загину -

Кількох губерень чи округ тепер,

Що на землі становлять Україну - УСРР.

Євген Плужник, «Хай чужина комусь вбирає очі» (зі збірки «Рання осінь»)

ГЛАВА V . МОСКВА - КИЇВ. ДОРОГА ДОДОМУ

5.1.

Майор Бузина спав усю ніч міцно, тільки вже пізнього ранку, десь перед дев’ятою годиною, йому приснився сон, нібито він лежить у Мавзолеї поряд з Володимиром Іллічем Леніним.

Лежати в саркофазі під секретним шклом було зручно, трохи скородила вуха музика, яка чулась чи то згори, чи то десь збоку, але й те було терпимо.

Нараз почувся стукіт молотка, та такий важкий, буцім його удари спрямовувались прямо по голові.

«Що ж це робиться, чи не той придурок з далекосхідного міста Находки, про якого розказував підполковник Мусоргський, знову приперся до Москви і гепає кувалдою неначе по голові?» - занепокоївся майор Бузина.

Він повільно підняв руки і пощупав свою голову.

Голова була в шапці-мазепинці.

Недоумок бив не по голові, а, певно, зверху по шклу.

Шкло було надійним, його не могли пробити ні куля, ні снаряд, не те, що якийсь молоток, - згадав майор Бузина розповідь підполковника Мусоргського і трохи заспокоївся.

Проте недоумок продовжував стукати.

Майор Бузина повільно розмружив спочатку ліве око, потім праве, але не зовсім, а тільки на невеличку шпаринку, тому що піднімати повіки вгору на весь обшир було важко та й недоречно. Крізь невелику щілину між повіками він оглянув себе і залишився не зовсім задоволеним побаченим. Він завважив, що лежить одягненим, у кожушку і в брудних, заляпаних грязюкою полуботках. Холоші штанів теж були брудні ледве не до колін.

«Де це мене чорти носили, що я так забрьохався?» - спитав сам себе.

Сон не покинув його до решти, та свідомість потроху поверталась, і, прочумлюючись, майор Бузина згадав, як учора в сутінках тинявся Новодівичим цвинтарем поміж могилами жінки Сталіна Надії Аллілуєвої, брата Леніна Дмитра Ульянова та ще, здається, натрапив на поховання письменника Антона Чехова, походженням українця з українського міста Таганрога, який в умовах царського режиму змушений був писати про український степ москальською мовою. Про походження Антона Чехова Олексій Григорович пам’ятав, а от яким робом він опинився на кладовищі, геть нічого не міг пригадати.

«Чого я поперся на той цвинтар? - ворушив він хворими мізками. - Так-так, ми відвідали Мавзолей, а потім підполковник Мусоргський запропонував мені і ще кому? так-так, зі мною був ще опер з Ворошиловграда - Володя Нікітченко, який приїхав до Москви ловити терориста, і підполковник Мусоргський вручив йому почесну нагороду за знешкодження того диверсанта… так, потім підполковник Мусоргський запропонував після жінок Володимира Ілліча Надії Крупської та Інесси Арманд пом’янути ще й жінку Сталіна утрьох, Надію Аллілуєву… а потім, значить, я якимось невідомим робом знову потрапив у Мавзолей».

Майор Бузина поворушив лівою ногою, відсунув її на цаль убік і відчув, як його нижня кінцівка торкнулась ноги чужого чоловіка, який, видати з усього, лежав поруч.

«Володимир Ілліч! Поряд! А я улігся на місці Йосифа Віссаріоновича! - майнув у нього здогад. - Ага, Сталіна винесли в тил Мавзолея, сам же учора бачив свіжі квіти на його гробку. Значить, я таки влігся на звільнене неньом місце поруч з Володимиром Іллічем, Ленін залишився лежати один посередині, як і до смерті Сталіна було, а я відсунув Леніна вбік, щоб не так затісно було лежати».

Інший на місці майора Бузини схарапудився би, тільки не він. Олексій Григорович був мужньою і хороброю людиною, трупів не боявся, як і кожний чекіст, тому від дотику ленінової ноги злякався не дуже: «Не буде ж він кусатися, хоча, звісна річ, я повівся не зовсім культурно, влігшись у його постіль. Міг би і в морду зацідить».

Майор Бузина поки що не зовсім усвідомив, у яку халепу він втрапив, - усвідомлення жаху і того, що сталося, прийде до нього потім.

Недоумок, який бив молотком по саркофагу, трохи вгамувався, стукіт припинився.

Майор Бузина, врахувавши ситуацію, вирішив оглянути Леніна детальніше, чого не зробив учора під час відвідин усипальниці вождя. Він повільно повернув голову і зрапта побачив, що поряд з ним лежить аж ніяк не вождь світового пролетаріату Ленін, а той же опер з Ворошиловградського УКДБ Нікітченко, схожий на інструктора райкому комсомолу, з яким він відвідував Мавзолей, а потім могилу Надії Аллілуєвої на Новодівочому цвинтарі.

«Боже ж мій, - жахнувся він, - так це, виявляється ми з ним удвох залізли в Мавзолей! Справедливо кажуть: п’яному - Казбек не гора, і Волга - калюжа. А де ж Ленін?»

Леніна на одрі не видно було.

«Значить, Леніна ми прибрали, щоб не заважав відпочивати, - розпочав аналізувати ситуацію майор Бузина. - Що ж ми з ним зробили? Він - дідусь старий, немічний, опиратися не зміг. Десь упав. Пошкодився. При нашому стані, коли й Москва-ріка нам була по щиколки, очевидячки, те, що ми зробили з мумією, відновленню не підлягає. А якщо не підлягає, то увесь світовий пролетаріат втратив свого вождя, назавжди і безповоротно. Як у нас побудовано соціалізм - остаточно і назавжди. Це мені говорив, хто ж говорив? а, генерал Свєтков говорив. А як же далі будувати комунізм - без Володимира Ілліча? Людоньки, це ж вранці прийде варта, побачить, що Леніна в труні немає, а натомість лежать забрьохані і п’яні два українські заволоки-лобуряки… Що буде!? Скандал! Дізнаються Федорчук, Свєтков, Довбач, почнеться катування на партзборах, парткомах, райкомах!… Сей хитрий комсомолець Нікітченко викрутиться, а винним зроблять мене. «Само главно, - буде репетувати Довбач, - що цей перерожденець Бузина зазіхнув на найдорожче і найлюбиміше, що є у кожного радянського мужчини і кожної женщини, само главно! Він порушив третю заповідь оперативного працівника - безмежно любити рідну Батьківщину, КПРС, її засновника Володимира Ілліча Леніна і до останнього подиху життя бути їм відданим! І якщо він порушив третю, то порушував і перші дві, тільки вчасно його ніхто не викрив, допоки він не зазіхнув на третю заповідь в особі невмирущого вождя і не піддав її брутальній нарузі, зіпхнувши нетлінне тіло вождя з місця, яке йому належить, і незаконно вмостившись на ньому, само главно!»

Хоча невідомо, хто першим заліз у Мавзолей і хто, само главно, я чи Нікітченко, фактично випхнув з труни Володимира Ілліча, - намагався захистити себе майор Бузина, хоча б подумки. - Я б цього не зміг зробити, старість я поважаю і усіх трьох заповідей оперативного працівника неухильно дотримуюсь уже впродовж безмаль п’ятнадцяти років. І третьої - незаперечно, позаяк Володимир Ілліч походженням до москалів не належить, тому що по лінії батька дід у нього калмик, по матері - єврей з нашого українського міста Старокостянтинова. Він майже наш! Як же я наважився йому б зашкодити? А сей нахабний комсомолець з Ворошиловграда цілком міг би зазіхнути: йому що школяр, що пенсіонер, все одно, він будь-які заповіді може обійти і вийде сухісіньким з води, - передбачаючи незаслужені винувачення, далі намагався оборонити себе майор Бузина. - А куди ж дивилися підполковник Мусоргський та його підлеглий у цивільному Харитон Петрович? Як вони могли пропустити нас удвох з Нікітченком до священного ложа, коли доступ трудящих у Мавзолей вже припинили!? Їм же Вітчизна, КПРС і керівництво КДБ СРСР довірили найважливіший пост в країні! Я з самого початку остерігався - добром це не кінчиться. Я ж не хотів пити, я ж ще, коли ми пройшли весь колумбарій, хотів попрощатися. Так ні, сей нащадок автора «Хованщини» наполіг: «Не можу відпустити! Не годиться! Свята справа, москвичі мене не зрозуміють! Ми надійно і пильно! По чарці і без фанатизму! Правда не в ногах, а посередині! Академік Іоффе каже, що в суботу можна «омрачіть»!»

І ось маєш результат - «омрачілі»! Налигалися до того, що замість свого номеру в готелі «Пекін» втрапили на ночівлю до Мавзолею Леніна! І оце називається - «без фанатизму»? Боже, скільки ж ми вижлуктили за день? - ухопився за голову майор Бузина. - От і довіряй москалям! І де, кінець кінцем, правда?!