Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

- Правильно зробили, що звільнили. Якби не його втручання, то все було б так, як Степан Несторович спланував. Степан Несторович, без сумніву, вирубав би ті осоружні дерева і купно з ними балкони з дореволюційними надлишками царського режиму. Незважаючи на те, що наш будинок споруджувався ще до революції для земської управи з перспективою.

- Перспектива для земської управи закінчилась у революційному 17-му році. Тепер ми тут і перспектива, і управа, - суворо проказав генерал Свєтков. - Ознайомте з телефонограмою товариша Капустянського. Ви йому мого карбованця віддали?

- Аякже, згідно з вашим наказом.

- Поспішили. Заберіть.

Генерал Свєтков прочитав телефонограму, написав резолюцію: «До виконання», - повернув її майорові Борозному і затим натиснув кнопку прямого телефону чергового по Управлінню:

- Майора Бузину знайшли?

- Так точно, товаришу генерал, стоїть переді мною. Але тут хоче зайти до вас підполковник Довбач?

- Хай заходить. Бузину впустіть потім.

2.3.

В приймальні після обіду черга до переговорної кабінки «ВЧ-зв’язку» трохи поменшала, майор Бочонкін під керівництвом майора Нежердецького продовжував виконувати граматичні вправи, підполковник Капустянський повертав зібрані на похорон прапорщика гроші, черговий по Управлінню капітан Глюк нюхав незапалену сигарету «Новинка» виробництва Черкаської тютюнової фабрики. Коли до приймальні зайшов підполковник Довбач, усі примовкли, капітан Глюк піднявся і заховав сигарету в кишеню.

Підполковник Довбач Д. Д. на прізвисько «Борман» займав посаду начальника «молодіжного» відділу 5-го управління і одночасно був секретарем парткому 5-го управління КДБ УРСР. Обличчя він мав овальне, обтічне і бадьоре, усміхався завжди, ніхто і ніколи не бачив його не усміхненим чи без посмішки. Усмішки у нього були різні, залежно від ситуації, теми, співрозмовника: він умів усміхатися ввічливо, осудливо, весело, сердито, грайливо і задушевно; з усіма працівниками Управління він вітався завжди за руку - і з жінками і чоловіками, рядовими і начальниками, передовиками і тими, хто пас задніх, міг вітатися двічі чи тричі на день, при цьому повторював: «Гарній людині і тричі на день приємно потиснути руку», - і кожному він дарував індивідуальний усміх. Ручкаючись з кимось із співробітників, він, бувало, запитував: «Як поживає Микола Олександрович?» - і коли здивований співбесідник перепитував: «Який Микола Олександрович?» - Довбач весело вигукував: «Та ваш татечко, ви щт - забули свого татечка? Миколу Олександровича?! Так не можна!», - і щиро сміявся із схлипами (він завжди сміявся зі схлипами), погрожуючи вказівним пальцем своєму співрозмовнику, який так необачно, виявляється, забув про свого батька, чи про те, що його батька звуть Миколою Олександровичем.

Відділ, який очолював підполковник Довбач, займався захистом української молоді від ідеологічно шкідливого впливу країн Заходу і Сходу та виявленням антирадянських проявів у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. Під час проведення індивідуальних профілактичних бесід з викладачами чи студентами КДУ, які допускали чи могли допустити ті чи інші ідейно-шкідливі помилки, Дмитро Денисович теж усміхався доброзичливо, по-батьківськи чи по-дружньому картаючи їх за допущені політичні збочення, після чого профілактовані вже не так болісно сприймали накази про їх звільнення з роботи, виключення з вишу, КПРС чи комсомолу і не з таким важким серцем йшли на виробничі підприємства, будівельні майданчики, колгоспні поля, у військкомати, щоб пттом спокутувати свої провини перед радянською владою, комуністичною партією і комсомолом.

Дмитро Денисович з доброзичливою усмішкою потиснув кожному, хто стояв у приймальні, правицю, подивився на чергу до апарату «ВЧ-зв’язку» і сказав:

- Само главно в нашій роботі чітко виконувати накази керівництва. Але черга завелика, я бачу, треба поспішати. Противника треба вчасно хапати за руки. Він не буде чекати, доки ми спустимо вказівки усім нашим підрозділам. Партія від нас вимагає. Правильно я кажу, Олексію Григоровичу? - звернувся він до майора Бузини із запитальною посмішкою і не випускаючи зі своєї руки його долоню.

- Та отсе ж я саме, дивлячись на цю чергу, і кажу майорові Нежердецькому, може, треба поставити питання на засіданні парткому про встановлення в кабінетах додаткових телефонів оперативного зв’язку з виходом на периферію. Дмла кожної хвилини не обкидаєшся, а тут скільки часу втрачаємо! Американці кажуть: «Час - гроші», а скільки ми грошей втратили за сей час, - поскаржився майор Бузина, вітаючись із секретарем парткому.

- Будемо вважати, що вашу ініціативу підтримано, Олексію Григоровичу, хоча для комуністів гроші ніколи не повинні стояти на першому місці, - сказав підполковник Довбач. - Я отепер іду до Філофея Алфейовича і вкупі з іншими питаннями поставлю і це, само главно. Заплануємо засідання парткому, можливо, позачергове, доручимо майорові Нежердецькому, щоб він поставив питання в Управлінні урядового зв’язку від імені усієї нашої партійної організації. Ми повинні іти назустріч, враховувати побажання, прислухатись і виконувати рішення партії.

Майор Нежердецький підняв руку в скаутському салюті.

Підполковник Довбач запитав у капітана Глюка:

- У генерала хтось є?

Капітан Глюк подивився на журнал запису відвідувачів кабінету начальника Управління:

- Майор Борозний з документами зайшов шість хвилин тому.

- Я зайду після нього. - Довбач ще раз потиснув руку майорові Бузині і пильно глянув йому у вічі. На мить посмішка застигла на обличчі підполковника Довбача, як на фотознімкові; майор Бузина зберігав серйозний вигляд на своїй парсуні, праве око його дивилось на підполковника Довбача, а ліве на підняту майором Нежердецьким руку в скаутському салюті. Зміну в погляді секретаря парткому він зафіксував, чого сам Довбач не помітив.

- Може, й ви б, Олексію Григоровичу, підключилися до цього питання, допомогли б майорові Нежердецькому скласти пропозиції і самі виступили на парткомі? - Обличчя підполковника Довбача знову ожило у доброзичливій усмішці.

- Не зможу, Дмитре Денисовичу, - відповів майор Бузина, показуючи допіру отриману шифротелеграму з Центру і начерки плану, які він встиг скласти до кінця обіду і в обід. - Їду у відрядження до Москви, Пилип Денисович Бобков викликає для надання допомоги. Відповідальне завдання! Мені вже майор Борозний у Михалевського квиток замовив.

Підполковник Довбач уважно прочитав текст шифротелеграми, на мить замислився і повторив:

- Так, відповідальне завдання! Бачите, і Москва до нас звертається за поміччю. Левку Юхимовичу, це про щось значить?

Майор Нежердецький стояв з піднятою в скаутському салюті рукою.

- А хто ж їх, моска… москвичів, опріч нас ще навчить? Он Ломоносов…

Дзенькнув телефон прямого зв’язку з начальником Управління, капітан Глюк підняв слухавку, доповів про обстановку в приймальні і затим обернувся до підполковника Довбача:

- Товаришу підполковник, проходьте, генерал Свєтков вас чекає. Майор Бузина зайде пізніше.