Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це вже небезпечно. Поласишся, а там, гляди, й на чуму заслабнеш.

-Не турбуйтесь. Нічого страшного, мало обгризено.

-Де ж вонн пообгризали?

— На кораблі.

— На кораблі?

— Нікуди було діти рибу, і я поклав її разом із скрипкою у футляр. Але того ж вечора, вже на кораблі, миші її надгризли. Півбідn, якбн тільки рибу. А то ж вони переплутали скрипку з тунцями і також до неї взялися.

— От дурні! Як поселилися на кораблі, то вже їм розум одібрало, чи що? — бовкнув господар, не відриваючи погляду від тунців.

— А що ти хочеш від мишей? Вони завжди дурні. Я побоювався, що вони їх потрощать у пансіоні. Тому на ніч брав із собою в ліжко.

— Який же ти неохайний!

— Тому, будь ласка, не спішіть їсти, а спочатку трохи помийте.

- Якщо трохи помити, то вони не стануть чистими.

-Тоді можна було б помити лугом.

- І скрипку ти брав із собою в ліжко?

— Скрипка надто велика, їі в ліжко не візьмеш…- почав Канґецу-кун.

— Що? Ти спав, обнявши скрипку? — гучно перебив Мейтей. — Оце вишуканість! Недарма колись писали: «Весна іде й до серця тиснеш важку біву». Тож геніям в епоху Мейдзі сам Бог велів спати із скрипкою. Інакше вони не перевершать стародавніх людей. Тофу-кун, можна сказати віршами «сінтайсі»: «Довгими ночами мій сон оберігає скрипка».

— Вірші в новому стилі — це вам не «хайку», їх швидко не напишеш. Зате в них стільки чарівної музики, просякнутої таємницями людської душі.

— Ого! А я думав, що людську душу викликають пахощами кадильних паличок. Виходить, «сінтайсі» теж мають владу над нею, — просторікував Мейтей-кун, закинувши гру.

- Як будеш базікати, програєш! — попередив господар.

— Який там програєш, коли мій партнер ні руками, ні ногами не може ворухнути, наче той восьминіг у казані. Я навіть з нудьги зацікавився скрипкою, — спокійнісінько відповів Мейтей:-кун.

— Твій хід. Я ж тебе жду, — трохи роздратовано сказав Докусен-кун.

— Невже? Ти вже пішов?

— Аякже, давно.

— Куди?

— Сюди, вбік.

— Справді… «Поставив пішака й програв». В такому разі ми… ми… ми… «Ого, вже вечір заходить». Чогось я не бачу пристойного ходу. Ну що ж, ти ще раз іди.

— А хіба так грають?

— .Як не грають, то я піду… От сюди, в куток зверну чи що… Канґецу-кун, миші познущалися з твоєї скрипки тому, що вона дешева. Ти б не поскупився і придбав дорожчу. Я міг би тобі в Італії замовити скрипку трьохсотлітньої давності.

— Будь ласка, дуже прошу, замов. До речі, й заплати за неї.

— А кому потрібне таке старе дрантя? — сердитим голосом дорікнув недоумкуватий господар.

— Ти що, прирівнюєш стару скрипку до старого людського дрантя? Якщо навіть старе дрантя, приміром, Канеда, користується в наш час популярністю, то що казати про скрипку? Вона тим краща, чим старіша… Ну, Докусен-кун, іди скоріше. Хоч я й не Кеймаса, та скажу: «Осінній день короткий…» [192]

[192] Кеймаса — персонаж однієї з драм Тікамацу Мондзаемона; Нацуме Сосекі цитує його передсмертні слова