Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— От морока грати з таким метушливим, я к ти! Ніколи й подумати. Нема ради, піду сюди…

— Ого, нарешті-таки набрався відваги. Як жаль! Я не думав, що ти сюди вдариш. Виходить, дарма тебе забалакував, дарма вселяв зневіру.

— Що ж тут дивного? Ти ж не граєш, ти шахруєш.

— Оце й називається школа «Хон’інбо», Канади та всіх інших сучасних джентльменів… Гей, Кусямі-сенсей, Докусен-кун справді-таки об’ївся протухлих маринованих овочів у Камакурі, адже його нічим не розворушиш! Низько йому вклоняюсь. У ґо поганенько грає, зате скільки витримки!

— У тебе її не вистачає, ти б з нього брав приклад, — тільки встиг порадити господар, не повертаючи голови, як Мейтей показав йому свого довгого червоного язика. А Докусен-кун, наче його ніщо не обходило, знову взявся підганяти супротивника:

— Твій хід.

— Відколи ти почав учитись грати на скрипці? Я теж вирішив спробувати. Кажуть, дуже важко, — спитав Тофу-кун Канґецу-куна.

— Взагалі, кожен може сяк-так навчитися.

— Я так собі думаю: це теж мистецтво, отож хто знається на поезії, той і в музиці досягне успіху.

— Авжеж, я певен, що в тебе вийде.

— Коли ти почав?

— Ще в гімназії. Сенсей, я вам не розповідав, як я вчився грати на скрипці?

— Ні, не розповідав.

— Напевне в гімназії був учитель, котрий вмів грати на скрипці?

— Та де там, не було жодного. Я самотужки вчився.

— Ти просто геній.

— Не обов’язково вже геній, як самотужки вчився, — холодно заперечив Канґецу-кун. Здасться, тільки він може заперечувати, коли його називають генієм.

— Ну гаразд, розкажи, як же ти самотужки вчився грати. Хочу скористатися твоїм досвідом.

- Чого ж не розказати? Можна. Сенсей, розказувати?

- Розказуй.

— Тепер часто на вулицях можна здибати хлопчаків із скрипками у футлярах. А от колись у гімназіях майже ніхто не займався європейською музикою. А в нашій убогій околиці й поготів. Про яку музику можна було говорити, коли нам не вистачало найскромнішого взуття — солом’яних сандалій на мотузяній підошві?

— Ого, там розповідають щось цікаве! Докусен-кун, пора вже кінчати, — запропонував Мейтей-кун.

— Ні, ще лишилося кілька вільних кліток.

— Хай собі залишаються! Дарую тобі на згадку.

— Просто так не годиться брати.

- Який ти акуратний! А ще називаєш себе прихильником дзен-буддизму! Ну, швидше кінчаймо!… Здається, Канґецу-кун розповідає щось цікаве… Мабуть, про ту гімназію, куди учні ходили босими…

— Не може цього бути.

— Кажуть, нібито босих учнів так ганяли на стройовій підготовці, так ними крутили — то «наліво!», то «направо!», — що в них п’яти огрубіли.

— Де це таке видано? Хто вам сказав?

— Байдуже, хто. Іще казали, ніби ті учні носять коло пояса здоровенні рисові колобки й китайські лимони та всю цю провізію з’їдають на сніданок. Не просто з’їдають, а скоріше пожирають. Кажуть, у середині колобка захована маринована слива. Отож, аби добратися до неї, учні накидаються на несолоний. рис. Оце наполегливі хлопці! Докусен-кун, тобі до смаку ця історія?