Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що? Стривай! Чотири по шість — двадцять чотири, двадцять п’ять, двадцять шість, двадцять сім… Я думав, що мало, а тут аж сорок шість пішаків. Ще трохи і я переміг би. Бракує яких вісімнадцять очок… Що ти сказав?

— Я питав, чи тобі теж жінка просвітку не дає?

— Ха-ха-ха! Вона мене не чіпає. Вона ж мене любить.

— Тоді пробач. Оце так Докусен-кун!

— Докусен-кун не виняток. Таких прикладів можна навести чимало, — заступився Канґецу-кун за жінок.

— Правду кажеш… Я вважаю, що людина може досягти абсолюту двома шляхами: завдяки мистецтву і завдяки жінці. Якщо ж ти не оженився і не зазнав подружнього щастя, значить пішов супроти волі неба. Правда, сенсей:? — як завжди, поважно ТоФу-кун звернувся до Мейтея. .

— Чудова аргументація! Але таким, як я, не судилося досягти абсолюту.

— Як оженишся, тим паче не досягнеш, — насупившись, вставив господар.

— В усякому разі, ми, нежонаті, не збагнемо сенсу людського життя, якщо не проймемося духом мистецтва, не прокладемо собі дороги до нашого духовного росту. Тому-то я вирішив послухати билиці Канґецу-куна — сам учитимусь грати на скрипці.

— Так, так, ми хотіли прослухати скрипкову повість пана Вертера. Розповідай, я більше не перешкоджатиму, — поступився Мейтей-кун, сховавши свої пазурі.

— Дорогу пізнання не відкриєш скрипкою. Було б жахливо, якби таємниці всесвіту осягалися за такою розвагою. Первісну суть життя не збагнеш, якщо спочатку не відчуєш подиху смерті, а потім не оживеш, — самовпевнено виголосив проповідь Докусен-кун перед Тофу-куном. Але того вона не вразила — адже він не знав слова «дзен».

— Можливо, — відповів Тофу-кун. — Але я вважаю, що тільки в мистецтві виявляються найвищі людські душевні якості. Як собі хочете, а я від цієї думки не відступлюся.

— Якщо не можеш відступитися, то я вам розповім історію моєї скрипки. Як уже згадувалось, мені довелося подолати силу-силенну труднощів ще до того, як я почав учитися гри на скрипці. По-перше, де купити скрипку?

— Авжеж, хіба можна купити скрипку там, де солом’яні сандалії неможливо дістати?

- Та ні, скрипки були в продажу. І гроші я заощадив. Так що за цим діло не стало. А все-таки я не міг купити.

— Чому?

— Околиця наша невелика, тож як купуватиму, відразу помітять. А як помітять, обізвуть чваньком й осудять.

— З давніх-давен геніїв переслідують, — поспівчував Тофу-кун.

— Знову геній! Який я вам геній! Так от, я щодня проходив мимо крамниці музичних інструментів і все уявляв собі, як куплю скрипку, як візьму її в руки, які почуття тоді заполонять мою душу. Я так прагнув, так прагнув мати скрипку! Дня не минало, щоб я про неї не думав.

— Можна повірити, — згодився Мейтей.

— Чудернацька примха, — ні сіло ні впало докинув гoсподар.

— А все-таки ти — геній, — захоплювався Тофу-кун.

Лише Докусен-кун мовчав, зосереджено посмикуючи борідку.

— Можливо, ви не повірите, що в такому закутні продавалися скрипки. Але як добре поміркувати, то в цьому немає нічого дивного. Питаєте, чому? А як же інакше, коли в цій місцевості була жіноча гімназія, а в цій гімназії на уроках музики учениці мусили грати на скрипці? Ясна річ, скрипки тут були поганенькі, але все-таки скрипки. Таким скрипкам навіть власник крамниці не надавав ваги, а тому зв’язав докупи і повісив під дахом. Прогулююся, бувало, біля крамниці і чую, як вони бринять чи то від вітру, чи від доторку хлоп’ячих рук. Слухаю той звук, і серце в мене мало не розривається. Зворушений, я не знав, куди дітися.

— О, це небезпечно! — поглузував Мейтей-кун. — Адже ти знаєш, що на світі є багато різновидів душевного розладу, приміром, сказ або мізантропія. Ти напевне хворів тоді скрипковим розладом душі.

— Е ні, тільки люди з такою чутливою душею можуть стати справжніми митцями. Що й казати, ти — вроджений геній, — Тофу-кун дедалі більше захоплювався Канґецу-куном.

— Це було саме напередодні дня народження Імператора. Геть усі домашні подалися на гарячі джерела з ночівлею. А я, об’явивши себе хворим, не пішов у гімназію, а цілий день пролежав у постелі. Лежав і думав, як то я ввечері піду купувати незабутню скрипку.

— Що ж, можливо, то був душевний розлад. Все одно ті звуки видались мені неземними. Відтоді я багато грав на скрипці, але такої чарівної мелодії не чув. 3 чим їх порівняти? Ні, словами цього не виразити.

— З коштовними самоцвітами, — виголосив Докусен-кун, та ніхто його не підтримав.

— Я двічі чув ці чарівні звуки, поки прогулювався біля крамниці. Як тільки почув утретє, вирішив будь-що купити скрипку. Хоч би мене осудили земляки, хоч би зневажали мешканці сусідніх префектур, хоч би мені довелося спустити дух під залізним кулаком закону. Врешті-решт, хоч би мене виключили з гімназії. Я відчув, що мушу купити скрипку.