Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ось це і є геній! Хто б інший на таке зважився? Просто заздрю. Я давно мріяв зазнати такого спопеляючого почуття, але нічого не виходило. Не пропускаю жодного концерту, якомога уважніше слухаю, а такого захвату не відчуваю, — промовляв Тофу-кун.

— Маєш щастя, що не відчуваєш. Сьогодні я про це спокійно згадую, а тоді… Такої муки ви собі не можете уявити. І знаєте, сенсей, а таки врешті зібрав усі сили й купив.

— Ого… А яким чином?

— Значить, ти пропустив уроки, вдавши хворого?

— Саме так.

— О, справді, це вже трохи геніально, — захоплено сказав Мейтей-кун.

— Цілісінький день я нетерпляче ждав заходу сонця, виглядаючи з-під ковдри. Але вечір не наставав. Не було ради, і я залазив під укривало, заплющував очі й чекав. Та дарма. Тільки висуну голову, бачу — сліпуче осіннє сонце заливає сьодзі. От досада! Мою увагу привернула продовгувата тінь, що ковзала по сьодзі.

— Що за продовгувата тінь?

— То висіла під дахом обчищена хурма.

— Он як. А що далі?

— Що ж я мав робити? Встав з постелі, відсунув сьодзі, вийшов на веранду і з’їв одну сушену хурму.

— Смачна була? — з дитячою безпосередністю запитав господар.

— Ще й яка! Це ж вам не яка-небудь хурма, а з наших країв! У Токіо неможливо уявити собі її смак.

— Годі вам про хурму. Потім що ти робив? — втрутився Тофу-кун.

— Потім я знову забрався під укривало і, заплющивши очі, почав у думці молитися, щоб якнайшвидше настав вечір. Мені здалося, що минуло три-чотири години, та коли я висунув голову, то, на превеликий подив, осіннє сонце, як і раніше, заливало своїм сліпучим промінням сьодзі, на якому хилиталася вузька довга тінь.

— Я це вже чув.

— І так було не раз. Тоді я виліз з-під укривала, відсунув сьодзі, з’їв одну сушену хурму і вернувшись у постіль, в думці ревно склав молитву богам, благаючи їх якомога швидше наблизити вечір.

— Знову на тому самому місці?

— Сенсей, не забігайте вперед. Здається, я терпів у постелі яких три-чотири години, а вирішивши, що пора вставати, висунув голову. Але… Що за диво? Як і перше, сліпуче осіннє сонце осявало сьодзі, а на ньому гойдалася дoвгa тінь.

— Що, й цьому не буде кінця?

— Тоді я встав з постелі, відсунув сьодзі, вийшов на веранду і, з’ївши сушену хурму…

— Знову хурму? Так без кінця і будеш уминати?

— Це я з нетерплячки.

— А нас ще більша нетерплячка бере.

- Сенсей, ви надто прудкі. Так важко розповідати.

- Слухати також не легко, — невдоволено зауважив ТоФу-кун.

— Я знаю, що вам нелегко, але що я можу вдіяти? А взагалі, я незабаром закінчу. Одним словом, я з’їдав сушену хурму, забирався під ковдру, вставав, знову їв хурму, аж поки під дахом жодної не лишилося.

— Мабуть, тоді й сонце зайшло?

— Якби ж! Я з’їв останню хурму, висунув голову, дивлюсь — як і раніше, сліпуче осіннє сонце заливало промінням съодзі…

— З мене досить. Цьому кінця-краю не буде.